Закатована еліта: хто з науковців зазнав політичних репресій у ХХ ст., ч.3. Олег Кандиба

Графіка Юлії Деркач

Ця сторінка української історії, де «засвітився» наш колега не тільки з професії, а й по своєму духу, – достойна зйомок нового українського кіно. Сьогодні ми розповімо про «Доктора Кандибу», – так його називали науковці з Європи та США, або «Ідеаліста» – як ще його називали товариші з ОУН, – археолога, учасника міжнародних експедицій, творця більше 50 наукових праць, політичного діяча, письменника, популяризатора української культури та автора археологічних відкриттів.

Мова піде про одного з найяскравіших представників з покоління наукової і творчої інтелігенції ХХ-го століття, що, знаходячись на самій верхівці своєї кар’єри і активності, беззастережно вклали власне життя у відродження незалежності України.

Для більшості українців Олег більш відомий як поет та провідник ОУН під псевдонімом Олег Ольжич. Не зайвим тут буде зауважити: біографія Ольжича як керівника руху опору вартує окремої історії про Організацію українських націоналістів або історії про проголошення Незалежності Карпатської України, в подіях яких він брав безпосередню участь у найзапекліші часи сталінських репресій.

…Проте про Олега Кандибу (саме під таким іменем підписані його наукові праці) як вченого, археолога світового визнання, в Україні відомо набагато менше. І це не дивно – повна версія його робіт вийшла українським друком лише у 2007 році. Протягом другої половини минулого століття радянські публіцисти буквально «випилювали» всі його здобутки з надбання нашої культурної спадщини. У повоєнний час про досягнення Кандиби писали лише в «українському зарубіжжі». Він, як і багато інших митців та вчених його покоління, для радянської влади був затятим ворогом, тож розраховувати на добре слово про нього як про поета чи на згадку як про дослідника трипільської культури з боку більшовицької цензури – звісно, марна справа.

То ж, спробуємо розкрити вам кілька цікавих фактів про нашого колегу, який став символом цілого покоління українського відродження минулого століття.  Й розповідаючи про Олега Кандибу-археолога, ми весь час будемо вважати на його участь у політичній та національно-визвольній боротьбі, адже ця тема буде як «фон», на якому відбуваються події з його іншого, як наче паралельного наукового життя.


Невідомо, як кожна людина приходить до професії археолога, але скоріше за все, в цьому відіграє неабияку роль дитинство. Олег народився у родині батька-поета і мами-вчительки, і звісно ж, завдяки батькам, вже в три роки вільно читав, у п’ять років непогано грав на скрипці та фортепіано, написав п’єсу про козацькі події й сам її проілюстрував. Певно, подібне виховання Олега ще змалку було зумовлене збереженням українських традицій у його родині – дослідники припускають що рід Кандиби своїм корінням сягав доби козацтва. На сторінках архівних документів було знайдено та зафіксоване ім’я корсунського полковника, згодом ніжинського полкового обозного та конотопського сотника, Федора Кандиби, з яким і пов’язують цей родовід.

Батько Олега, Олександр Іванович, був не просто палким українофілом, а й спадковим дворянином, маючи родовий герб роду. У 1909 році родина з маленьким Олегом переїхала з Житомира до Києва, де вони згодом оселяються біля Пущі Водиці та приятелюють з визначним археологом, мистецтвознавцем, збирачем старожитностей Миколою Біляшівським.

Олегу пощастило з дитинства потрапити «до самого серця археології» – на розкопки на «хутірці» Миколи Федотовича Біляшівського, як він сам його називав у листах. На початку ХХ-х років Микола Федотович був досить відомою людиною в Києві, адже тоді обіймав посаду директора Київського міського художньо-промислового і наукового музею і наповнював його колекціями, загалом зібравши близько 30 тисяч експонатів. Ще з 1891 року М. Біляшівський коштом місцевого мецената Василя Тарновського організував значні дослідження Княжої гори біля Києва, створивши там своєрідну «археологічну базу», де Олег і проводив кожне своє літо. Тут, на берегах Дніпра, була зосереджена історія краю впродовж кількох тисячоліть – від трипільської культури до міст-фортець Княжої Русі та козацьких часів. Починаючи з кінця ХІХ століття впродовж кількох років на цій горі було викопано чотири справжніх скарби із срібними та золотими прикрасами, знайдено залишки жител, а згодом – тисяча знахідок, що опісля надійшли до колекцій. Тому без перебільшення можна сказати, що польова романтика археології у дитячі роки полонила серце Олега на довгі роки.

Як би там не було, а можливостей для знайомства із давниною та її відомими вченими в Олега було більше, ніж у звичайного київського гімназиста. Дослідники пишуть, що Олег дуже любив археологічний відділ в музеї, яким тоді завідував відомий археолог Вікентій Хвойка. А там вже було на що подивитися, адже частину знахідок Хвойці тоді передавали славнозвісні меценати Терещенки й Ханенки з власних колекцій. Відтак, все що Олег в дитинстві почув від своїх наставників, ймовірно привело його до непростого вибору власного життєвого шляху. Й вочевидь, – у найскладніші часи для молодої української культурної еліти у наступні десятиліття, про що він у дитинстві і не здогадувався.

Проте, народитися в сім’ї інтелігенства на початку ХХ століття в Україні – зовсім не означало відсутність поневірянь, а скоріше прирікало таку родину на переслідування. Спочатку 1917 рік, коли Олегу виповнилося 10 років, породив чимало сподівань для українців: постановою Тимчасового уряду було ухвалено відкрити археологічний інститут, куди навіть надійшли перші благочинні внески на його діяльність. Але далі Україну захоплює вирій наслідків подій Першої світової війни, революції та громадянської війни. Кожного дня відбуваються затримання та репресії. Заарештовують брата матері Олега, а батько Олега чудом уникає розстрілу і покидає країну. За кордоном Олесь Кандиба влаштовується культурним аташе в Угорщині, надалі проводячи дипломатичну роботу зі зміцнення авторитету молодої Української держави на міжнародній арені.

Тим часом у голодному і холодному Києві до початку 1920-х років триває атмосфера розпачу та безпорадності… Українська нація була знову розтерзана – спалах визвольного руху призвели до чергового несправедливого розподілу українських етнічних земель. Кандиба молодший з матір’ю вдвох бідують у Києві, переживаючи більшовицький терор, і, бувало, поневіряючись за 10 кілометрів від Києва, шукаючи, де можна обміняти власні речі на їжу. Пізніше Олег стисло охарактеризує  цей складний час: «Доба, жорстока як вовчиця» («Рінь, 1927 рік»). Більшовицька влада конфісковуватиме у людей все: від наукових, музейних, освітніх приміщень до меблів та надлишків запасів харчів у гімназіях, а учні в цей час почнуть отримувати «охоронні грамоти» на право володіння навіть власним письмовим столом і шафою.

На початку 1923 року родина Олександра нарешті збирається разом, спочатку – у Берліні, потім – у Чехословаччині: Кандибі старшому вдається витягти дружину і сина завдяки домовленості з міжнародною організацією Червоний хрест до Праги, де тоді знайшли притулок чимало втікачів з поневоленої України.

Олег обирає літературно-історичний відділ в Українському високому педагогічного інститут імені Михайла Драгоманова у Празі, який було засновано влітку 1923 року Українським громадським комітетом. Можливо, обрання саме цього учбового закладу і визначило майбутню професійну направленість парубка, адже всім першокурсникам цього університету читали курс археології, до того ж це робив відомий український історик, археолог та мистецтвознавець Вадим Щербаківський.

Сучасники пишуть, що тоді про згадку у лекціях такого поняття «українська археологія» годі було і мріяти. Проте саме це нововведення вперше публічно і вводить Вадим Щербаківський для своїх студентів, у число яких потрапив юний Кандиба. Професор окреслював молоді загалом цікаву картину розвитку археологічної науки, не оминаючи і буремних подій 1917-1921 років, намагаючись поділитись не лише фаховими знаннями, а й вдаючись у політичні справи останніх років, що справили неабиякий вплив на діяльність науковців.

Таким чином, майбутні українські археологи, що тоді, за обставин тоталітарного режиму були вимушені вчитися своїй професії за кордоном, не тільки мали нестандартне навчання з нетиповим для того часу «проукраїнським контекстом», а й формували власний світогляд та досить неупереджене ставлення до актуальних подій на політичній сцені. Про Україну та українців професор постійно згадував у ключі тієї країни, що «за лінією своєго душевного розвою ближче до Заходу, відділеного від неї високими горами», відтак «далі на схід по той бік невизначеної границі живе населення, тісно пов’язане з грізним кочовим сходом, і усе це – всупереч звичайним заїждженим ніби науковим гадкам єдності».

Тож, як ми прекрасно розуміємо, хоча ці погляди могли видатися на той час занадто «україноцентричними» і небезпечними для українських студентів навіть за кордоном, Кандиба усотував цей путь всією своєю душею і йшов ним завдяки навчанню в вельми модернових на той час археологічних студіях.

Наступні університети, до яких він вступає у Празі, був Український вільний університет та Карлів університет. Студіював тут Олег такі предмети як філософію, проблематику європейської праісторії та археології, передісторичну археологію та історію мистецтва. На той момент для будь-якого студента це був величезний пласт знань, а загальна картина навчання – досить складна, адже йшлося про необхідність охоплення знань величезного періоду.

Тим не менш, Олегу продовжує таланити з наставниками. У Карловому університеті археологію йому викладає професор Любор Нідерле – один із найвідоміших європейських вчених, автор знаменитої книги «Слов’янські старожитності». Олег також слухає у Празі лекції не менш відомих істориків Дмитра Антоновича та Дмитра Дорошенка.

«Він тоді вже студіював в університеті археологію, – напише потім Марина Антонович. – Часто забігав до нас, а іноді, спізнившись на останній потяг, залишався ночувати. В нашому тісному помешканні для гостей залишалася вільна тільки вузька й коротка канапа з досить високим поруччям. Бідному довготелесому Олегові доводилося складатися в три погибелі, щоб на ній уміститися. Вранці, простягаючи закам’янілі м’язи, Олег пояснював, що таку позу в археології називають «похорон зі скорченим кістяком»». 😊

Перші наукові роботи Кандиби були присвячені трипільській культурі та дослідженню неолітичної кераміки, де він досить ґрунтовно розбирає тему походження традицій розпису посуду Передньої Азії та Європи. Подальша робота «Розкопки в Галичині року 1928» присвячена власним археологічним дослідженням, про які ми невдовзі розповімо. Остання визначна археологічна праця Олега в Університеті – це «Галицька мальована кераміка», за якою він потім захистить дисертацію в 1930 р. Ця робота обсягом у 130 сторінок тексту, з 2-ма картами, 16-ма таблицями та ілюстраціями була написана на основі детального вивчення керамічних комплексів трипільських поселень, де він розглянув чотири області мальованої кераміки в Європі, описав регіональні особливості трипільських керамічних виробів та навів аналіз питань етнічної та антропологічної належності їхніх носіїв.

Викладачі тоді дали високу оцінку цій праці: «Пан Кандиба перший подав ясні типологічні ряди форм і орнаментів, що йому дало можливість знайти елементи контакту з українською мальованою керамікою й укласти в головних рисах її класифікацію». Дослідники наукової спадщини зазначають, що на той момент у дисертації Кандиби не було звичної «води», притаманної сучасним дисертаціям. Натомість тут присутня аналітичні висновки, що свідчили про високу кваліфікацію вченого вже на період його навчання. В Україні ж цю працю з чеської мови переклали лише в 2007 році.

Варто зауважити, що це був перший докторат, захищений по матеріалах трипільської культури в Карловому університеті. Цікаво, що в своїй дисертації Кандиба, вводячи до наукового обігу чимало згадок, які назбиралися в музейних колекціях впродовж першої чверті ХХ століття, та розбираючи трипільські пам’ятки на території, де розвивалась ця культура, називає вже цю територію «Україна».

Тут особливо вирізняється й те, що таке чітке формулювання «Україна» в науковій роботі на той момент вже відбивало не скільки наукові, скільки політичні погляди автора, адже «Україною» Кандиба називав не Галичину, а саме ту частину краю, що була складовою СРСР у той час. Це, звісно, йшло в розріз з академічними традиціями Європи, адже на початку ХХ ст. ці території традиційно продовжували називати «Південною Росією». З цього приводу Кандиба вступав у дискусії навіть з основним своїм наставником професором Любором Нідерле, який у свій час ще сумнівався, а чи існують українці як окремий народ, та листувався з цього приводу з не менш шановним професором антропології Хведором Вовком. Отже, слово «Україна» у доктораті Кандиби цілком можна розглядати як таку собі політичну демонстрацію на науковій арені світу.

Ілюстрація з відкритих джерел
Олег Кандиба та члени української громади у Празі. 1931 рік. Фото: ЦДКФФА України ім. Г. С. Пшеничного

Ще перед закінченням університетського навчання Олег Кандиба опрацьовує в кількох музеях Львова матеріали колекцій мальованої кераміки з розкопок Галичини. Дослідник чудово розумів, що роботи з музейним архівом (навіть дуже багатим) для його дисертації буде замало, хоч він використовував матеріали з території сучасних Чернівецької, Хмельницької та Тернопільської області. Тож він звертається до Історичного музею при Науковому товаристві імені Тараса Григоровича Шевченка у Львові, щоб отримати певну суму грошей на власні польові дослідження. Відтак молодому археологу було доручено здійснити подорож по двох повітах на заході України. Всього Олег Кандиба за час експедиції на Галичині та Поділлі обстежив 15 поселень.

«Тепер я чекаю на вирішення справи уділення мені коштів на переведення двох-трьох скромних, але систематичних розкопів на Галицькім Поділлі. Це дало б мені опорні пункти в моїй роботі. У всякім разі – копати я буду зимою чи навесні, отже приїду сюди вдруге…. Тут після двох років праці і розкопів можна дати певну і тривалу схему розвитку цієї культури. А справді, охоче я б покопався б з рік у вогкій землі, послухав би жайворонків і перепелів у житах. Спочив би в атмосфері побуту своїх мальованих предків», – так повідомляє батька Олег про свої плани в листах перед початком експедиції.

В експедиції Галичиною Кандиба встигає розкопати залишки трьох трипільських жител, вже частково знищених попередніми перекопами селян і грабіжників. Вчений зафіксував поточний стан трипільських селищ,  а в одному місці здійснив вельми докладні дослідження. Це місце – печера Вертеба зі слідами перебування людей тут ще у праісторичні часи поблизу с. Більче-Золоте на Буковині. Розкопки в ній були одними з найважливіших робіт Кандиби.

Спогади місцевих жителів про перебування в селі розповідають нам таке: «Молодий вчений … завжди жартував. Зранку брав ключі від гроти і цілий день працював. … Він ніколи не цурався нашої простої селянської їжі. Батько не раз питав – чи не боїться він заблукати у підземеллях. На що Кандиба жартував: я сам по собі, нема в мене ні жінки, ні дітей. А ще учений весь час поспішав, ніби боявся не встигнути зробити у своєму житті найголовнішого».

На початку ХХ ст. в печері розкопки проводилися при свічках та гасових лампах. Печера утворилась мільйони років тому і простягалася на кілометри. Кандиба провів розкопки в трьох місцях, одне з яких містило сліди вогнища, де було знайдено залишки поховання. Але найцікавіші відкриття чекали його у великій залі печери, де він виявив два нашарування знахідок, що дозволило йому встановити послідовність існування кераміки різних типів. Окремо Кандиба провів розвідки і у селі, під частиною якого було знайдено величезне поселення трипільців.

Сучасники будуть згадувати про це так: «Черепків він накопав тоді багато. Довелося йому навіть купити у місцевого єврея-крамаря великі ящики з фанери, куди він і складав ті черепки. На ящиках писав великим буквами «Обережно, скло», і кудись їх відправляв».

Про перебування в с. Більче-Золоте цього вченого й досі нам нагадує пам’ятний знак посеред села з написом його поетичних рядків «Захочеш – і будеш. В людині, затям, лежить невідгадана сила».

Ілюстрація з відкритих джерел
Музей трипільської культури у печері Вертеба (Україна) Джерело: Вікіпедія

Крім археології, до кола зацікавлень Олега входила й антропологія. Але тодішньому поняттю «антропологія» більше лічило поняття етнографії, отже Олег у межах відповідного курсу більше займався питаннями, пов’язаними не з вивченням кісток, а з давніми суспільствами як соціальним та історичним явищем. І, здається, зацікавлення цим напрямком пізніше знайде вияв більше у політичній, ніж науковій діяльності вченого.

Склавши іспити й успішно захистивши кваліфікаційну працю, студент мав усі шанси здобути ступінь доктора. У свої 23 роки Олег Кандиба успішно захищає свій перший докторат, ставши наймолодшим доктором-археологом в історії української археології. Загалом дослідники наукової спадщини вченого зазначають, що, якщо судити по ґрунтовності монографій у період його навчання, – Кандиба був таки ідеальним студентом. У роки навчання він встиг повчитися у трьох престижних ВИШах Європи. Результатом цього стало набуття чималого обсягу знань та власна ґрунтовна археологічна праця Олега в майбутньому.

Життя юного археолога постійно перепліталось з науковою, літературною та громадянською лініями. Невідомо, звідки у цієї людини було стільки енергії, щоб встигнути за такий короткий проміжок часу опановувати матеріали, їздити в експедиції, писати наукові праці, займатися творчістю, брати участь в українському суспільно-політичному житті. Адже розвідки, дослідження і розкопки тоді були лише частиною планів для хлопця. Він дуже хотів працювати співробітником Львівського музею, однак, вочевидь, цьому на заваді встав його вступ до лав ОУН. Ще навчаючись в університетах, Олег складає присягу Організації Українських Націоналістів, й щиро віддавшись організаційній роботі, стає одним з її провідників. «В організацію націоналістів я твердо вірю. Єдина вона, я переконаний, зробить і може зробити щось для України», – пише він батькові в 1931 році.

Але якщо у Празі крізь пальці дивилися на політичну діяльність науковця, а часом навіть співчували цьому шляху, то працювати у Львові і бути членом ОУН, до того ж, ще й в українському музеї, було неможливо. Адже внутрішня політична ситуація в Польщі тоді помітно відрізнялася від політики Чехословаччини, що підтримувала розвиток українства.

«Націоналізм – світогляд, що в основу суспільно-політичного думання кладе ідею нації, це як свідомість, що дає вихід найбільш істотним і органічним проявам національної спільноти», - пише Кандиба у своїй статті «Український націоналізм».

Друзі Кандиби по студентських роках у своїх споминах відкликаються про Кандибу таким чином: «Із початком 1929 року він уже був сформований у цьому напрямку, пов’язуючи свій життєвий шлях зі шляхом воюючої нації. Цей шлях не приніс йому радості, а багато прикрості та напруження. Але нація жде і жадає нових борців, і Ольжич стає на цей тяжкий і відповідальний шлях, ідучи ним аж до своєї героїчної смерті».

Вочевидь, романтичний і палкий характер добре був відомий соратникам Кандиби, тому першим його так би мовити «позивним» в підпіллі ОУН стало слово «Ідеаліст».

«Держава не твориться в будучині,

Держава будується нині.

Це люди, на сталь перекуті в огні,

Це люди, як брили камінні».

Взявши собі псевдонім «Ольжич» для іншого, політичного життя, він починає активну участь в гуртуванні здібної української молоді навколо національно-визвольного руху. У Празі на початку 1930-х років проявляється поетичний, публіцистичний та організаційний талант Олега. Варто зазначити, що ідеологічні творчі акції, які він тоді влаштовував, за своїм креативом та ефектом були не гірше (а то й глибше й видовищніше), ніж деякі сучасні. Наприклад, дуже широкий резонанс в Європі викликала тоді акція «Живий журнал» авангардно-героїчного театру «Аполо Мілітанс», присвячена темі голоду, масовим репресіям і колективізації 30-х років в Україні.

Сам же митець, знову описуючи своє життя у листах до батька, зізнавався, що «звабливе болото політики – ізумрудне та затягує страшно». Визнаючи, що його внутрішнє єство розривається між поезією, політикою та археологією, він постійно був у ваганнях, на якому поприщі зможе принести найбільшу користь, і дещо перебільшено критикував себе як археолога в листах.

«Здібності до археології… Я вважаю, у мене мінімальні… Висновок: археологія для мене – хліб і забезпечення мінімальної користі моєї особи для української культури…

Література? Тут я вірю, що докажу щось. І ця віра є рішаюча. Коли потерплю крах – завжди можу повернутися до наукової діяльності. Теперішні мої амбіції тягнуть мене у світ, у ліси, на море, і їх для проби треба послухати або махнути на все рукою і зректися всіх планів для самозбагачення.

Щодо політики, то здібностей у мене не більше, мабуть, ніж в археології, але все ж я часто бачу, що я робив би щось ліпше, ніж як другі – і це накладає обов’язок і собі туди встромляти пальці. Бо наслідки і хиб, і правильних кроків – великі. Радощів від своєї діяльності тут я абсолютно не сподіваюся. Це дійсно область дуже гірка».

Але, без сумніву, ці слова були занадто самокритичні для молодого фахівця, тому як саме наступні роки принесуть йому визнання як науковця світовим товариством! Такий же скепсис не виправдався і майбутньою суспільно-політичною діяльністю Олега, бо соратники його були зовсім іншої думки про здібності та дух свого поплічника по національно-визвольній боротьбі.

Ілюстрація з відкритих джерел
Лист Кандиби про збір відомостей для видання про злочини комуністичного сталінського режиму на землях України, 1933 рік. Джерело:  Михайло Відейко, Анатолій Кот. Наукова спадщина Олега Ольжича.

Після завершення навчання в університеті розпочинається новий період у життєдіяльності Кандиби. У 1930-х роках вчений розпочинає свою викладацьку діяльність. На запрошення Гарвардського університету в США він читає лекції на різних відділеннях. Також, після захисту докторату, на пропозицію професора Щербаківського, його прийнято на кафедру археології Українського Вільного Університету, і запропоновано співпрацю з археологічним відділом Чеського Національного музею. У ті роки Кандиба долучився до проєкту, що увійшов у історію відкриття найдавніших сторінок хліборобського минулого Європи, дослідивши кілька могильників на околицях Праги, і провівши там розкопки в 1931 р. Наступного ж року він потрапляє до американської експедиції у польовий сезон передісторичних досліджень на Дунаї, продовжуючи писати наукові праці для кількох університетів.

Світлина з відкритих джерел
На розкопках Моравії - історичній області в Чехії (на той момент Чехословаччини)

Співпраця Кандиби з «Американською школою археологічних досліджень» триває до 1938 р. включно, що давало йому можливість працювати у різних музеях країн, подавати рекомендаційні листи з наукових інституцій США, і відкривало йому різні двері. Тим часом його дослідження друкуються в спеціалізованих виданнях Англії, Німеччини, Чехії, Югославії. Знання кількох мов Кандибою робило його практично неоціненним співробітником – науковцю пропонують читати лекції з археології та популяризації археологічних досліджень, чим він починає займатися у вечори, невідомо яким чином знаходячи на це вільний час.

Але потрібно було думати, за які кошти здійснювати надалі власну наукову діяльність. Яка, в тому напрямку, за який вчений хотів взятися, передбачала відрядження та перебування у кількох європейських містах. Адже Олегу кортіло дослідити трипільські знахідки з поселення Шипінці, враження з яких не відпускали його серце після археологічної подорожі на Буковину впродовж студентських років.

Ця праця Кандибі в наступні два роки дається не легко: потрібно було систематизувати всі знахідки із Шипінців, що на той момент «розповзлися» по музеям Європи, знаходячись у Чернівцях, Львові, Берліні, Відні та навіть де-не-де опинились у музеях Румунії і Молдови. Слава про цю праісторичну пам’ятку, яку в газетах ще тоді називали «Буковинська Троя», дійшла навіть до Відня, тому в європейські музеї тоді потрапило багато знахідок з цього місця (Буковина тоді належала до складу Австро-Угорщини). Воно й не дивно, бо йшлося про багатошарову пам’ятку етапів ВІ 4600-4400 рр. до н.е., СІ 3800-3300 рр. до н.е., яку ще перед Кандибою пробували досліджувати віденські вчені.

У цей час Кандиба знаходить грошову підтримку на дослідження від своїх колишніх наставників Карлового університету. Це був, так би мовити сучасними словами, грант на наукову діяльність, який треба було використати протягом року. У лютому 1931 р. Слов’янський інститут у Празі виділяє вченому поважну наукову стипендію в сумі двох тисяч чеських крон для подорожей європейськими музеями і для його подальших студій культури неолітичної кераміки. Отже наступні роки дослідник цілком присвятив себе матеріалам з Шипінців, зробивши досить масштабну роботу з великою кількістю фотознімків, аркушів із замальовкам по кільком музеям переважно Берліну, Відня, Кракова, Львова, Чернівців. Важко навіть уявити, який фундаментальний об’єм роботи Олег здійснив впродовж двох років.

Ілюстрація з відкритих джерел
Антропоморфна пластика з поселення Шипінці. Трипільська культура, IV тис. до н.е. Віденський природничий музей. Джерело: Михайло Відейко, Анатолій Кот. Наукова спадщина Олега Ольжича.

Результати як власних археологічних експедицій, так і кількарічної дослідницької роботи по європейським музеям, Олег узагальнив у своєму напрацюванні німецькою мовою, що досі вважається найкращою працею в світі за даним напрямком. Ця монументальна монографія «Шипінці. Мистецтво та знаряддя неолітичного селища», видана чеською мовою у 1938 році, побачить світ українською лише в 2004.

Його науковий колега Маценко згадує Кандибу в цей період такими словами: «Працюючи в музеї, він завжди знаходився в піднесеному настрої. Якось повернувся з музею схвильованим і видивившись на мене сказав: «Я вже не можу стерпіти, але прошу затримайте це, що скажу, тільки для себе. Можете собі уявити, сьогодні тутешний славний кустос так міг страшенно помилитися! Він показував клясифіковані ним збірки й про одну з них сказав, що вона походить з 1000 року перед Христом... А я її перед тим оглянув і записав собі, що вона напевно походить з 2000 року перед Христом! Подумайте, такий учений помилився на 1000 років»».

У той же час, не полишаючи наукових дослідів, Олег займається тим, що планує видання творів української літератури іноземними мовами для популяризації її у світі, та продовжує писати власні поезії.

«Схилився археолог

В робітні над столом

Схилився археолог

Поораним чолом

Барвистий і прекрасний

Розлігся перед ним,

Розлігся цілий Всесвіт,

Як квітчастий килим.

Натхненними очима

Красу його він п’є.

В красі знайшов він щастя,

Знайшов життя своє…»

Дуже цікаво те, що у своїх поезіях Олег вживав поняття «синьо-жовтий» прапор. В одному з віршів він присягається на «стяг синьо-жовтий і зброю батьків». Чому не жовто-синій – дослідники поетичної спадщини пояснюють бажанням Ольжича зберегти красу поетичних форм. Які у нього як лірика були неперевершені та з глибокими сенсами.

«Просте каміння – як прості слова –

Відбите листя – шелести і шуми –

Воно звучить, мов мушля, що хова

Ще музику глибинної задуми…»

Але окрема видатна подія в житті Олега змінює його подальше життя назавжди. Він зустрічає Євгена Коновальця у Римі і фактично знаходить в ньому соратника по духу. Провідник ОУН пропонує йому очолити культурний напрямок організації, високо оцінивши масштабність мислення та відданість вченого. Олег починає розбудовувати «Культурну Референтуру» ОУН, окресливши її філософські та ідеологічні основи. «Україна перестала бути ідейною провінцією, її духовність – в майбутньому», – пише він у статті «В авангарді героїчної боротьби». ОУН же називає «військом незримим поневоленої нації».

Для Олега ця посада стає як рубіж, що визначає всю його подальшу долю.

Підступне вбивство Євгена Коновальця у 1938 році лише активізує українських націоналістів. Влітку того ж року Олег разом із іншими членами організації їде до Нью-Йорка для розширення діяльності організації за кордоном серед української еміграції.

Загалом же на плечі «Ідеаліста» лягла дуже тяжка ноша. В організації націоналістів раніше бракувало такої постаті як Олег, якому фактично за допомоги їй належало пробудити історичну свідомість свого розтерзаного народу. Він прагнув це зробити через звернення до історії та акцентованого висвітлення її пам’ятних подій і постатей, українських традицій та творчості, словом – завдяки всьому тому, що наразі називають «популяризацією».

Кандиба розробляє і впроваджує систему максимально широкого залучення до роботи Культурної Референтури патріотично налаштованої творчої та наукової еліти, створює осередки бази поза межами Чехословаччини: у Кракові, Львові, США, Німеччині, Римі. Силами цієї референтури велася хроніка усього українського культурного життя в радянській Україні, надавалися матеріали західній пресі. До радянських видань надсилалися дописи про митців та науковців, яких переслідував сталінський режим. Публікувалися збірки історичних джерел давньоруської та козацької доби, збірки про краєзнавство і українську прозу.

Ілюстрація з відкритих джерел
Фото з архівних джерел. Третій зліва - Ріхард (Ріко) Ярий, четвертий - Олег Кандиба. Джерело: Український інститут національної пам'яті 

Науковці Європи почали тісно співпрацювати з ОУН на постійній основі та залучали інших громадських діячів, інтелектуальних кадрів і студентство. Члени Культурної Референтури Олега були різні за віком, соціальним, регіональним походженням, талантами і фахом, але у своїй відданості єдиній справі являли собою ніби одне тіло культурного напрямку ОУН. Напередодні Другої світової війни цей апарат вже настільки був якісно сформованим і активним, що міг самостійно функціонувати і працювати, навіть без свого провідника.

Тим часом поїздка у 1938 р. до Сполучених Штатів стає для нього новим життєвим етапом. Кандиба встигає почитати лекцій у Гарвардському університеті, багато поподорожувати та провести зустрічі з активом українських організацій в Америці. Разом із професором Неприцьким-Грановським він засновує тут Український Науковий Інститут як майбутню базу для розвитку вільної української науки, майбутні збірники якого редагує перед випуском саме наш молодий науковець. Він прагнув поширювати за океаном інформацію про те, що українці – не вигадка і помилка історії, а дійсно реально існуюча нація з власними інтелектуальними доробками.

У цей час професор Неприцький-Грановський радить Кандибі не поспішати з реєстраційними документами для Українського інституту, але він, відчуваючи, що  в Європі от-от почнеться війна, мав кілька причин, щоб поквапитися зі створенням такої важливої для України наукової установи. Він розуміє що з початком війни влада США може увімкнути політику невтручання, і тоді реєстрацію інституту вочевидь назвуть недоцільною.

Тим часом, діяльність українських науковців у Європі ставала дуже небезпечною, і могла обернутися для них концтаборами. Зрештою, повільна політика професора перемогла ситуацію, й це обернулося саме тим, чого і побоювався Кандиба. Реєстрацію українських установ у США з початком війни було призупинено, статути не затверджені (а сам професор буде згодом звинувачений ФБР у симпатіях до фашистської Німеччини за колишню участь у Конгресі Українських Націоналістів). Друга причина, згідно з якою так квапився вчений, були далекоглядні плани ОУН у 1939 р. проголосити українську незалежну державу – нехай поки  невелику, але з усіма атрибутами, і в тому числі – із науковими інституціями.

Кандиба з головою уходить в організаційну діяльність в підрадянській Україні. За ініціативи його Культурної Референтури тут було засновано Секцію митців, письменників та журналістів Українського національного об’єднання. Суть цієї ідеї була простою – зібрати під крило всю українську еліту та підтримувати її матеріально, заснувати видавництво та видавничу діяльність. Кандиба іде далі та створює Комісію державного планування, в яку входять професори різних галузей, і яка встигає навіть опрацювати проєкт Конституції України та матеріали щодо організації роботи міністерств.  

«Народ, який вірить, що якась суміжна країна або імперія здобуде йому державу, ніколи не зможе стати на власні ноги і буде завжди паралітиком. А його політичні групи будуть задніми колесами для чужих агентур. Віднайшовши героїчний життєвий ідеал, нація не боїться вже ніяких фізичних ударів»,  – запевняв вчений в своїх публіцистицистичних працях.

У цей же момент політичні процеси, що відбувалися на Закарпатті, де почався український національний рух, співпадають з інтересами ОУН. В 1938 році, коли нацистська Німеччина починає тиск на Чехословаччину, карпатська Україна стає об’єктом претензій з боку Угорщини та Польщі, які намагаються привласнити західно-українські землі. В цей момент національно-патріотичні сили на західній Україні разом з ОУН починають відкриту боротьбу, й засновують Організацію національної оборони, до якої вступає 15 тисяч молоді, та яка здобуває автономію у складі Чехословаччини як держава «Карпатська Україна».

Але цей рух за відновлення української державності на той момент придушується таємною змовою Сталіна з Угорщиною та Польщею, який не хотів допустити існування в центрі Європи самостійної української держави ні в якому її вигляді – ні в маленькому ні в великому, бо опасався спалаху визвольного руху по всій території підрадянської України й хотів тепер розчленувати Закарпаття, де на той момент ОУН концентрує всі свої сили, і де Кандиба знаходиться з головами нового уряду. Коли починається наступ румунських і польських військ, весь штаб оборони, в якому перебував Олег, опиняється в оточенні, а згодом – в переповненій до краю тячівській темниці. 

Так описує Улас Самчук арешт Кандиби та інших поплічників: «Його вигляд і настрій віддзеркалювали яскраво наслідки пережитого минулих днів. Витягнуте, запале лице, до краю втомлений погляд, зім’ятий, заляпаний болотом одяг. Три дні нам не давали харчів, але дарма. Ми могли, сидячі стиснуті на брудному помості навіть співати: «Гей, чи пан, чи пропав» та жартувати, пригадуючи запорозького січовика, який казав до свого ката: «Поверни мене до себе задом, бо я не хочу бачити твоєї бридкої мадярської пики»».

Олегу Ольжичу вдалося майже чудом вирватися із полону. На той момент його звільнення з в’язниці вдалося завдяки його авторитету як вченого-археолога, широко відомого в наукових колах Чехословаччини, – активісти витягли його за допомоги чеських і угорських науковців.

Напад Німеччини та початок Другої світової війни змінює ситуацію в Європі. Чимало громадсько-політичних діячів чекали цього конфлікту з надією, що Україна звільниться від більшовицької окупації та відновить незалежність. Кандиба як вчений багато часу приділяв публіцистиці, намагаючись пояснити для потомків мету та тактичні завдання визвольного руху та одночасно намагаючись аналізувати стан культурної політики.

«Сталінізм – це не розвиток до модерного московського націоналізму, а відворот до передвоєнного зразка російського імперського «ура-патріотизму». В майбутнім зударі стануть супроти один одного передовий новітній український націоналізм із застарілим імперським патріотизмом московським…», – прогнозував він майбутню політичну ситуацію. Останні слова, схоже вже сказані навіть про нинішній день...

Але повернемося до подій 1941 року, коли ОУН вмикає свою стратегію скористатися умовами війни для відновлення незалежності України. Від літа 1940 року німецька влада випускає українських націоналістів з тюрем та таборів. Тим часом організаційна система Організації українських націоналістів і Провід українських націоналістів розгалуджуються по всьому кордону. Тим не менш, Кандиба – далекий від ілюзій щодо нацистської Німеччини і каже про це своїм друзям таким чином: «Расизм доведе його (гітлеризм) до неминучого упадку. Уже сьогодні Німеччина виглядає мені як оточений мисливськими псами дикий кабан. Ось він – кинувся сюди – роздер одного пса, кинувся туди – роздер іншого, але кров з нього сходить. Не маючи союзників, кабан здохне, а він не хоче мати союзників, бо дикий». Проте і він, і інші провідники ОУН чітко усвідомлювали, що  умовах великих потрясінь і воєн розпадалися імперії та нові народи виходили на арену самостійного життя, й все ж таки плекали надію щодо своїх планів. Розкол в середовищі ОУН на ОУН та УПА за стратегією і тактикою визвольної боротьби Олег переживає важче, ніж полон у мадярській тюрмі.

В цей період Ольжич як політик готує до видавництва свою блискучу працю «Дух руїни. По сторінках історії», де ставить перед собою гостре питання – що ж заважає українській нації збудувати власну державу. Олег розглянув кожен з епізодів нашої історії, помістивши фундаментальний аналіз в один твір. Як історик, він звернув увагу на Київську Русь після смерті Ярослава, Запорізьку Січ після Богдана Хмельницького, проаналізував також спробу створення УНР. Й прийшов до висновку про те, що на догоду ворогам України в найкритичніші для народу моменти на шляху виникали руїна і бунт.

«Уся історія України – це боротьба двох сил: конструктивної, що скупчує українську потугу, і руїнної, що розпорошує її у взаємному самопожиранні та несе розбиття і розклад, а вслід за цим завжди йшло панування чужинців над українцями. У цій вічній боротьбі творчого будуючого духу зі стихією степу й руїни твердо віримо, що творчий дух переможе хаос і розклад, звідки б цей не поодив і як би не проявлявся. Бо інакше не було б смислу в нашому житті і змаганні», – напише тоді Ольжич в цій праці.

Навесні 1941 року радянські підрозділи залишають Львів, і туди заходять передові німецькі частини. Увечері того ж дня ОУН проголошують Акт відновлення української державності та створення українського правління для західних земель. Олег сприйняв цю звістку спокійно, лише повідомивши, що відтепер нарешті німці відкриють свої карти. І виявся провидцем.

Німецька влада відмовилась визнати проголошений акт та здійснила арешти Бандери, Стецька та інших членів руху опору. Між тим ОУН намагається опанувати ситуацію на центральних та східних українських територіях. Провідники ОУН вирушають на схід. Провідником українських націоналістів на Сході назначають Олега Ольжича як одного з найавторитетніших членів організації. Невдовзі штаб організації перебазовується до центра Львова, де почала діяти рефентура східних і організації, що мала б координувати трансфер кадрів до Центральної та Східної України, потім – до Житомира, а згодом, після покидання радянських військ Києва – до столиці, де Ольжич негайно поринув в організаційні справи з керівництва ОУН.

За спогадами його товарищів, Ольжич стає очільником підпілля націоналістів. У ході війни 1941 року, коли Київ здригався під вибухами вдень і вніч, ОУН під керівництвом Ольжича створює міську управу, намагаючись відновити господарське життя у місті та забезпечити функціонування електростанцій, водогону, транспорту, пожежних служб, телефонних станцій для жителів, що залишилися в окупованому місті. Олег також займається заснуванням всеукраїнського представницького органу, який мав виконувати роль Української національної ради в умовах політичного вакууму, що утворився після припинення функцій радянських адміністрацій. За її функціонування в 1941 році УНР вдається відродити Українську автокефальну церкву, відновити роботу спілок купців, інженерів, техніків, деяких інститутів та гімназій.

Але діяльність нової УНР почали суперечити планам нацистській Німеччині, що заводить спеціальний відділ Гестапо на українських територіях для знищення українських націоналістів. Нацисти тримали в полі зору обидва крила руху опору – ОУН та УПА, з яких найбільш активно в Києві на той час діяла саме ОУН під проводом Олега Ольжича.

«Ще пройдуть по вулицях Москви

Наші сотні пружною ходою».

Наприкінці 1941 року в Києві починається хвиля арештів та розстрілів учасників українського підпілля та інтелігенції. Місцем перебування Олега стає знову західна Україна, де під його проводом відбувається перехід діяльності організації до збройної боротьби проти німецьких окупантів. Учасники З’їзду націоналістів у Львові приходять до висновку, що між двома режимами двох вождів – як Сталіна, так і Гітлера – немає принципової різниці, і ОУН має дотримуватись власної концепції, не залежної від цих таборів.

«Товарищу любий мій, брате,

Дивися у вічі рабам.

Як будете так воювати,

Вкраїни не бачити вам».

У цих складних умовах Олег вирішує одружитися. Він відчуває небезпеку часу і прагне виконати свої обов’язки не лише як провідник руху опору, а і як чоловік, який також хотів мати дружину і дитину. Його обраницею стала молодша  на 13 років Катерина Білецька – дочка київського літератора Білецького. Вони одружуються у гірському селі біля Львова.

Ілюстрація з відкритих джерел
Олег Кандиба з дружиною. Джерело: ww2.memory.gov.ua

Примітно, що на золоті обручки Олег тоді не витратився, а зробив їх з позолоченого заліза. Незважаючи на те, що поет мав можливість придбати дорогі якісні ювелірні вироби, оскільки міг розпоряджатися грошима ОУН, він не вважав за потрібне витрачати кошти на себе. Навіть майбутній дружині він пояснив, що є постійна потреба в зброї, оплаті конспіративних квартир і фінансуванні інших статей витрат, тому наразі немає сенсу купляти коштовні речі.

Отже останні роки свого життя Олег організовує партизанський рух та навіть планує створити армію з чисельністю 500 тисяч осіб й веде перемовини з представниками з інших країн про об’єднання зусиль. Тож, звісно що він зі своїми намірами представляв одну з найбільших загроз для гітлерівців, які фактично ведуть полювання за ним по всій країні. Небезпека шукає Олега повсюди, і йому вдавалося уникати схоплення до останнього лише завдяки конспірації та власній обачності.

Наприкінці 1944 року гестапо проводить масові арешти майже всіх провідних членів ОУН на всій підконтрольній нацистами території Голова проводу ОУН Мельник з родиною був заарештований у Відні, десятки інших провідників та українських організацій – в Італії, Німеччині, Польщі. В цей момент Олег бере на себе повне керівництво всією організацією. Паралельно підпільно він відправляє до Європи дані про звірства нацистів на українських землях, намагаючись бути інформатором про справжню кількість закатованої фашистами української інтелігенції. Цілком усвідомлюючи загрозу для своєї родини та своїх товаришів, він відсилає свою вагітну дружину до Праги, і одночасно дбаючи про безпеку розконспірованих членів своєї організації, Ольжич розробляє їхній план евакуації з Галичини.

Олег наказував всім членам організації та агентам залишати українську територію, чим допоміг врятувати життя багатьом учасникам руху опору. Як відомо, поетеса Олена Теліга тоді від виїзду відмовилася, невдовзі вона разом з шістьма сотнями інших членів ОУН була розстріляна в Бабиному Яру. Сам Олег надовго пішов у підпілля, переховувався в одному з будинків Києва. Розстріл подруги для нього став сильним ударом. Друга із соратників Олега, Єзерська-Мельник таким чином описує свою останню зустріч з ним:

«Мені прийшло повідомлення, що Олег має таємно зустрітися зі мною та передати важливу інформацію. Отже я мала приїхати до Львова, оселитися в готелі і в означений час виходити до певного місця, чекаючи зустрічі. Тож я кожного дня виходила на вулицю, дні спливали, а зв’язковий так і не з’являвся. Нарешті в один із днів мимо мене пройшла людина з відром фарби у руках, на яку я не звернула жодної уваги. Раптом за спиною прошепотіли: «Ідіть по вулиці. Не виказуйте, що ми знайомі». Повернувшись, я лише по очах впізнала Олега – він був майстерно загримований і в брудному одязі. Не дивлячись один на одного, ми якийсь час йшли поруч по вулиці, і згодом Олег повідомив, що має передати мені важливу інформацію. За його словами, він дуже обурений, що більшість членів ОУН схоплені гестапівцями і знаходяться в тюрмах і таборах. А також наголосив, що в нього є докази того, що НКВС таємно співпрацювало з Гестапо проти українського підпілля. Олег вимагав, щоб всі, хто були до нього долучені, негайно вжили заходів глибокої конспірації».

Цікаво те, як авторка описує той момент, коли очі Олега засвітились під час розмови про містечко Потелич, де вона побувала: «Потелич, Потелич, радісно заговорив Олег… Це ж явно княже місто чи село. А чи не бачили ви там якихось старовинних пам’яток чи руїн, залишків курганів тощо? У цей момент я побачила, як ним заволоділа його постать археолога. Але відповідь моя його не порадувала: усі хати замело снігом і в селі нічого не було видно. На тому погляд Олега погаснув, і він поспішив попрощатися».

Учасники підпілля ОУН зазначають, що Ольжич як останній керівник ОУН дуже глибоко усвідомлював не лише свою складну місію, а й загрози щодо себе. Але це ніяким чином не позначилося на його діях та не похитнуло його волі. У своїй публіцистиці мілітаризм Ольжич-поет вважав необхідною складовою натури, оскільки неживою є людина при відсутності в неї бойового інстинкту!

…25 травня 1944 року Ольжича заарештовують у Львові і везуть до німецького концтабору Заксенгаузен на півночі Берліна. Єдиними свідченнями перебування Олега у концтаборі є спогади очевидців, що перебували з ним там в цей жахливий час. Ольжич потрапляє у камеру смертників, що була призначена для політв’язнів. У камері Олег був прикутим чотирма кайданами, які не дозволяли йому дотягнутися ні до стін, ні до дверей з вікнами, а дозволяли зробити лише кілька кроків. Допити з тортурами ув’язненого тривали кілька днів. Але ніякі допити не могли, вочевидь, вибити з Олега потрібну інформацію, від чого гестапівці люто шаленіли. Найдовший допит тривав з ночі до середини наступного дня, після якого Ольжич повернувся до камери у надзвичайно тяжкому стані. «О 17-ій 9 червня годині однокамерник прошепотів мені, що Олег вже не живе», – згадує Володимир Стахів, один із провідників УПА під проводом Степана Бандери. Після смерті Ольжича в архіві справ табору залишилися дві карточки, записані рукою покійного, в яких він нотував заяву, що відмовляється від зізнань і не задить ні друзів, ні справ, ведених ним в ОУН.

Ілюстрація з відкритих джерел
Концтабір Заксенгаузен на півночі Берліна. Джерело: http://resource.history.org.ua/

Існує кілька версій щодо того, чому гестапо так жорстоко катувало Ольжича. Дослідники його біографії схиляються до двох. Одна з них – це те, що книга «Революція рве кайдани», яку закінчив редагувати Кандиба, потрапила перед арештом до рук німців. В цій книзі розкривалася вся правда про нацистський режим в Україні й містився заклик боротьби з окупантами. Інша версія у тому, що протягом останніх двох років Ольжич планував заручитися підтримкою антигітлерівської коаліції у Європі та підняти в тилу німецького війська збройне повстання. Але й вже того факту, що ОУН провела кілька військових операцій проти німецьких підрозділів – їм було достатньо для страти Ольжича.

Таким чином, нацистський режим у своїй передсмертній агонії забрав життя молодого вченого, що поклав своє життя «на вогонь самопосвяти». Як бачимо, за свої 34 роки ця людина встигла здійснити те, на що іншим потрібні століття.  Через якийсь час після смерті поета у нього народився син, якого також назвали Олегом.

«Господь багатий нас благословив

Дарами, що нікому не одняти:

Любов і творчість, туга і порив,

Одвага і вогонь самопосвяти».

Графіка Юлії Деркач

 

Життя відкриває перед нами багато шляхів, якими може пройти людина. Олег Кандиба хотів присвятити свій шлях археології, але поруч із ним була завжди дорога боротьби за Україну, якої він не міг оминути за жодних обставин через свій незламний дух та віру в вільну батьківщину. Й для своєї діяльності потрібно було «лише» вибороти незалежність.

Ми сподіваємося, що цей матеріал зміцнить пам’ять про найкращих синів України, що до останнього подиху були їй вірні й полягли за її світле майбутнє.

 

Використані джерела і література:

Віртуальна читальня Української літератури. «Олег Олександрович Ольжич (Кандиба) – життєвий шлях, літературно-наукова і громадсько-політична діяльність».

Мезенцева І. Олег Кандиба. Життя як полум’я. // Збірник матеріалів археологія & фортифікація України. – 2017. с. 13-18.  

Винар, Л., Атаманенко, А. Олег Кандиба і Український Науковий Інститут в Америці: 1937 – 1939. // Український історик, ХLI (3-43). – 2004. с. 88-148.  

Відейко М. Наукова спадщина Олега Ольжича. // Невідома Україна М. Відейко, Ю. Кот. – К., 2008

Державин В. «Поетичнек мистество Ольжича // Україна і світ. – 1995.

Герої України. Олег Ольжич (Кандиба Олег Олександрович). Розділ: Герої України // Воїни УПА -// Класики літератури

лис 18, 2022
61
1
min read