Сьогодні Міжнародний день друзів – і наша «Знахідка» дуже доречна для публікації саме в цей день, адже вважаємо всіх, хто стає на шлях світла щодо передачі знахідок до науковців, – друзями. Історію цієї прикраси ми вже писали тут: http://www.facebook.com/poltavaCODPA/posts/pfbid0345Tv8MQRG6pt22zdebLY4YLcxgUZfFCqPpMTVNQBqpXHEEFwV763jpv5Nh8e65pjl, але хочемо ще раз подякувати Валерію Цимбалу за безцінні знахідки, одну з яких представляємо вам сьогодні.

Уявіть собі бурхливі часи Русі. Порубіжжя Переяславського князівства, знаменита Посульська оборонна лінія. Тут, на високому березі річки, колись підносилися вали Чутівського городища – застави, що стояла на межі княжих земель та дикого, сповненого небезпек, половецького степу. Саме на околицях цього форпосту, у часи запеклих битв чи раптових набігів, утаємничені власники ховали в землю свої найцінніші скарби, або ж це була чиясь загуба (точніше сказати зможуть лише подальші дослідження). Минули століття й зараз лише випадкові знахідки повертають нас до часів руської розкоші. Однією з таких витончених таємниць і є наша срібна прикраса, випадково знайдена на околиці Чутівського городища на Полтавщині.

Іконографічні та археологічні джерела свідчать, що подібні прикраси руські жінки носили у різний спосіб. Найчастіше за допомогою стрічки або тонкого шкіряного ремінця їх прикріплювали безпосередньо до жіночого головного убору звідки вони ошатно звисали на рівні скронь – поза, або перед вухом власниці. Або ж за способом носіння вони були саме сережками.
Загалом серед дослідників побуту Русі досі немає єдиного терміну для позначення цієї групи прикрас. У науковому обігу поряд із традиційною назвою «скроневі кільця» часто використовують терміни «завушниці» або «сережки». Тож достеменно сказати що прикрашала чутівська сережка – вухо чи скроню, – ми на разі не можемо.
Проте, можемо описати її конструкцію. Вона виконана зі срібла і відноситься до намистинного типу подібних прикрас, де сама конструкція являє собою масивний дугоподібний дріт-основу на який нанизані великі порожнисті намистини, розділені обмоткою ще з тоншого дроту. Ремісники давньої Русі розробили кілька варіантів декорування таких намистин. Наша належить до того типу, де намистину формує тонкий, дріт по верх якого напаяні зернятка «зерні».

Довідково: Зернь – це напаювання крихітних срібних або золотих кульок за відповідною композицією.

Серед археологічних описів подібних прикрас саме сережки з намистинами найменш чисельніші (приблизно 10% в жіночих похованнях) порівняно з перстенеподібними, променевими, лопатевими, щитковими та іншими. Тож вважаймо що нам пощастило!
Спочатку вважалося, що такий вид прикрас побутував виключно на землях полян. Проте, пізніші знахідки довели: ареал їхнього поширення був значно ширшим. Вони масово зустрічаються в Київській, Галицькій, Чернігівській та Переяславській землях. І хоч знайдені біля Чутівського городища срібні прикраси вражають своєю унікальністю, але водночас вони мають прямих «генетичних родичів» у найвідоміших скарбах України. Наприклад, наша чутівська сережка є майже дзеркальною аналогією прикрас з «Вербівського скарбу» на Тернопільщині. Це свідчить про цікаве явище: попри тисячі кілометрів та тогочасну небезпеку доріг, на теренах руської держави існував єдиний канон моди.

1) Сережки-аналогії з Вербівського скарбу; 2) Частина дорогоцінностей зі скарбу. XI – XIII cт.

Хто була та жінка, чиї скроні прикрашали ці вироби? Найімовірніше представницею еліти прикордоння. Можливо, дружиною місцевого посадника, знатного дружинника або заможного купця, адже срібло в ті часи на рівні з золотом виконувало функцію демонстрації багатства. А ще могло слугувати сакральним оберегом втіленим у маленькій прикрасі – можливо уособленням тричасної структури Всесвіту (земне, небесне та божественне), як захист для своєї власниці на неспокійному степовому кордоні.

Загалом те, що цей тендітний срібний витвір мистецтва пролежав в землі майже вісімсот років і дійшов до нас крізь пожежі та навали — справжнє диво! (і те що ця сережка зрештою втрапила до рук науковців теж приємне диво). Дякуючи якому сьогодні ми маємо змогу переконатися: Руське Посулля жило в єдиному культурному та мистецькому ритмі з усім простором великої держави від Києва до Галича, включно з землями Полтавщини!

У колажі використані малюнки Зінаїди Васіної.