Полтава відзначає свій день міста на тлі загострення міжнародних звʼязків з провладними політичними колами Польщі на чолі з діючим президентом (навмисно не пишу що з усіма поляками). А ще – паралельно з прийомом великої полтавської делегації у Гданську. Цей допис – не про мою глибоку обізнаність у зовнішній політиці (думаю таких спеціалістів Ви у фейсбуці й без мене знайдете), а також тут не буде класичних для полтавців слів «чим ото по Гданську їздити, краще б…».
Тут буде про історію. І про історичну памʼять. А ще про хороші (як мені здається) добросусідські приклади вшанування взаємної історії. Історії, яка не завжди була мирною і чотириста, і сто років тому. Але якщо ти не москаль – у тебе є перспектива стати цивілізованим, і ти маєш шанс на сучасні доброзичливі відносини, якщо ти не популіст і не женешся за голосами правого електорату… Так, ладно, обіцяв без сучасної зовнішньої політики. Тільки про давню.
Нагадаю, що мені близька тема заснування населених пунктів, та встановлення святкувань днів міст/селищ/сіл. День міста Полтава утретє відзначається влітку, після того як більш відомий сучасний «міцний господарник» на чолі Полтави Анатолій Кукоба переніс його на осінь (певно, щоб бути ближчим до московсько-радянських традиції відзначення у «день зміни окупаційного режиму»). У Полтаві трішки є памʼятних знаків про літописну згадку, наприклад – камінь на Івановій горі. Чи навіть вулиця 1100-ліття. І поки що нічого про перезаселення міста у ранньомодерний час. Варто спробувати заповнити цю лакуну, тим паче ми маємо і документи про це, а ще – справжнє імʼя першого «міцного господарника», чи то пак – осадчого міста.
І так, як ви могли здогадатися з преамбули – він був поляк. Причому – шляхтич, який тримав у руках найприбутковішу державну видобувну компанію Речі Посполитої, якою достатньо талановито керував понад 10 років.
Тож, знайомтеся: польський шляхтич, перший осадчий Полтави ранньомодерної доби, – Бартоломей Обалковський.
І. Коротка біографія. На жаль, його портретів не збереглося. Але ми знаємо, що Обалковські належали до шляхетського роду герб Правдзіч (Правдич), інші назви – Герб Правда, Лев з муру. Його опис: щит – у синьому полі червоний мур із зубцями, за яким половина золотого лева, який стоїть з колом у лапах; клейнод – над шоломом у короні половина такого ж лева з таким же колом у лапа.
Родом Обалковські з села Обалкі в Пшедецькому повіті Речі Посполитої. Батьками Бартоломея були Станіслав та Катажина, уроджена Яблковська. Коли народився наш герой, як і значна частина його біографії (що характерно для того часу навіть для історії членів шляхетних родів), – лишається невідомим.
Що ми знаємо про Бартоломея Обалковського? Він був королівським канцеляристом та секретарем, служив у кварцяному війську. У 1609 році як королівський управляючий був відправлений Сигізмундом ІІІ з посольством до волоського господаря. Також є дані що він брав участь і в поході Лжедмитрія ІІ в 1610 р. у якості кавалерійського капітана.
У червні 1621 року в урочищі Суха Діброва, на козацькій нараді щодо вирішення питання про похід на турків, виступав у ролі королівського посла. Після цієї наради відбулася переможна Хотинська битва. У 1628 р. він був у складі королівських комісарів, як «розрулювали» т.зв. «роменську справу» – військові сутички з московитами на тогочасному прикордонні на півдні сучасної Сумщини.
З 1620-го року його життя дуже тісно було повʼязане з Полтавщиною. І ось яким чином.
ІІ. Селітряна держава.
Розвій селітроварництва, багатство Лівобережжя на вказану сировину та бажання польської королівської влади тримати це виробництво у своїх руках, спонукало до того, що на теренах новоствореного Переяславського староства Лівобережжя була організована окрема «Адміністрація», що включала території з селітряними промислами. Відносно часу її заснування в історичній літературі найчастіше зустрічається дата 1621 р., по найвідомішому привілею Б. Обалковському. Але судячи з одного документу, ще за свого життя Януш Острозький, каштелян краківський і староста черкаський, тримав усі ці «добра» по всьому старостві за «кварту» (відкуп за 1/4 частину від прибутку). А після його смерті (1620 р.) ці «добра» від староства Черкаського були відлучені й передані в управління адміністрації Якову Чернишевському.
Останній, як бачимо, керував ними не довго, і помер цього ж року. За люстрацією 1620 р. «Добр селітряних власник, секретар» вже називається Бартоломей Обалковський. Він мав під своєю юрисдикцією містечка Березань, Биків, Яблонів і Миргород, та, безперечно, ще цілий ряд дрібніших містечок, які не потрапили до реєстру через те, що знаходилися під особливим управлінням. Саме тому до укладачів люстрації представники Обалковського не були надіслані, й більшість інформації залишилася неврахованою.
За відомою королівською грамотою 21 серпня 1621 р. Б. Обалковському підтверджувалися права на управління усіма казенними в Україні селітряними промислами і чотирма вищеназваними новозаснованими містечками. Безперечно, цей документ лише підтверджував права вже існуючої адміністрації, і не вказує на її заснування, як вважалося багатьма дослідниками раніше. Тим паче, що в цьому ж документі зазначається, що він має робити свою справу так же, як перед тим її вів його попередник, Ян (чи Яков) Чернишевский. Б. Обалковському дозволялося знаходити і варити селітру «у всій землі Київській, і по всій тамошній Україні, в диких полях Білгородських, Очаківських, Путивльських, коло Муравських шляхів татарських і коло рр. Псла, Ворскли, Орелі і по всіх диковинах, де б лише знайшлися здатні до роблення салетри городища, могили й інші місця».
Селітроваріння того часу – не лише найприбутковіший бізнес того часу (біле золото ХVІІ ст. – це не стільки про сіль, скільки про селітру), а й стратегічна видобувна галузь, напряму пов’язана з ВПК. Хто не знає – селітра того часу це основний компонент пороху. А уявити ХVІІ ст. без війни та вогнепальної зброї – погодьтеся, складно. Саме тому на видобування селітри держава встановила (ну як встановила, намагалася принаймні) монополію та контроль, якраз через створення такої державної « промислової корпорації».
Звісно, на чолі такого стратегічного промислового гіганта того часу король мав ставити тільки близьку людину, яка довела свою відданість і талант управління. Саме таким виявився Бартоломей Обалковський, який майже 15 років очолював роботу Селітряної адміністрації. Таким чином, Селітряна адміністрація Обалковського – це тогочасний «FirePoint» сучасної України, тобто основний державний постачальник військової продукції. А те що він керував нею такий тривалий час і не мав причин тікати за кордон (закреслено) бути звільненим – може свідчити про його таланти та чесноти.
«Тож кому, як не такій поважній людині, доручити величну справу заснування майбутнього обласного Центру» – подумав король Сигізмунд ІІІ під першими теплими промінчиками весняного сонця 1630 року, і ось що з того вийшло.
ІІ. Заснування Полтави.
У 178-й книзі «Метрики коронної» зберігається важливий для історії Полтави документ. Вперше його віднайшов і опублікував у 1895 році видатний історик Михайло Грушевський, який, до слова, був частим гостем у приміщенні нашого Центру.
Так як це важливий документ, дамо його майже повний переклад:
«Надання пустої слободи, званої Пунтава, що перебуває в розпорядженні його королівської милості, Бартоломею Обалковському.
Сигізмунд III цим оголошує те, що маючи милосердну повагу до заслуг Бартоломея Обалковського, нашого секретаря, які він вірно виявляв нам і Республіці, і нашому двору, і куди б він не був посланий від нас у серйозних і великих справах, і тепер з усією вірою та добротою виявляю, бажаючи виявити йому натомість знак нашої королівської милості, дали йому і цим листом даруємо йому пусту слободу, що перебуває у нашому розпорядженні, під назвою Пултава, над річкою Ворсклою над шляхами Муравськими у воєводстві Київському, з усіма полями, луками, ґрунтами, лісами, озерами, ріками й іншими маєтностями до тієї Пултави належними, тримати і як на цьому так і на інших порожніх місцях, придатних для поселення, закладати села і містечка, і будувати їх для нашої користі та вигоди, і використовувати їх на наш розсуд і волю, але таким чином, щоб з лісів і пущ брати поташ, попіл, кленок та будь-які лісові товари, включаючи селітру, сіль та інші дорогоцінні метали, якщо такі з’являться, не має права, зберігаючи наші королівські права, права Республіки та Католицької Церкви. І для цього ми видали цього листа з нашим підписом, до якого ми наказали прикріпити нашу коронну печатку».
Раптом що – ми не помилилися: у тексті документа спочатку топонім зветься Пунтава, потім Пултава (можете пересвідчитися на ілюстрації). Напевно, топонімія диких пустих країв тогочасного Поворскля ще не була так добре відома писарям його королівської милості. До слова, московити взагалі тоді називали місто в документах «Плотава», у чому можете пересвідчитися згодом.
Таким чином, очільник «Адміністрації добр селітряних» Бартоломей Обалковський отримав 30 березня 1630 року королівське благословення на осадження пустого давнього городища, що зберегло свою назву ще з литовсько-руської доби.
Як ми побачимо далі – форма цього надання була дещо специфічна. Тим паче поселення відразу декларувалося як слобода. На який час – невідомо; у 1636 році права слободи зберігалися. Але до якого часу – поки що не встановлено. Зазвичай це було до 10 років, рідко – до 25. Яків Острянин трохи пізніше, у 1641 році, «вибив» собі слободу на поселення під тією ж Полтавою на 6 років. Такі права надавалися для ефективного заселення на ці прикордонні простори нового населення. Що, зазвичай, давало свої позитивні плоди.
ІІІ. Перші роки після осадження.
Деякі джерела пишуть, що Обалковський помер 1630 року. Але інші дають йому «більше часу» на чолі Полтави, говорячи про смерть «до 1636 року». На користь дати пізніше 1630-го свідчить Люстрація Канівського і Черкаського староств 1631-1633 рр., в якій йдеться про ще живого полтавського осадчого.
Настільки живого, що він почав розширювати свої володіння на північ, у ще слабко заселені землі Сіверщини. І не лише по Ворсклі, а навіть по Пслу (наприклад, ним були засновані Зигмунтів (сучасна Устивиця), Сарське городище (сучасні Сари), та поселення на річці Багачка (не Велика Багачка, вона належала іншому шляхтичу, на думку Лева Падалки – це Обухівка, хоча вона не на річці Багачка. Тому що це за поселення – поки сказати складно). На що навіть жалілися представники черкаського старости, самого Вишневецького. У першу чергу скаржилися, що Обалковський, після осадження Полтави, ліквідував бортні по Ворсклі та Пслу, аж до річки Грунь (не селітрою єдиною, як бачите, мед теж був цінним. Бо без медовухи жодне осадження у диких землях організувати було заскладно)). Але найцікавішою є наступна частина цього документу, яку наведемо цитатою:
«На що шляхетний Стефан Лонцький від імені його мості пана Обалковського репротестувався, даючи справу, що князь його мость через його пана не зазнає жодної перешкоди чи втрати в прибутках Черкаського староства, як у медовій данині, звірю та рибах.
Що стосується Полтави, то пан Обалковський жодного права на неї не має і показав отвористий лист з підписом та печаткою його к. мості, яким йому його к. мость доручає, щоб тільки доглядав за порядним заселенням Полтави. Про що зараз і другий лист з підписом та печаткою його к. мості до черкаських бояр показував, у котрому його к. мость наказує черкаським боярам, щоб вони допомогли йому в заснуванні Полтави».
По перше, як бачите, – тоді населення Полтави ще було «порядним», а не те що ми оце зараз)))
По друге: форми власності того часу – дуже складна юридична штука. Ну а боротьба з найзапеклішими друзями-шляхтичами та рейдерські захоплення – ці «славні» традиції на Полтавщині культивуються ще з ХVІІ ст.)
Зауважимо, що таке відсторонення від власності на Полтаву, ймовірно, повʼязано з тим, що населений пункт отримав статус слободи, а це звільняло населення містечка від податків на певний період. Тому Обалковський ніби розділяє своєю відповіддю поняття власності й збирання податків від управління містобудівним процесом. Тим паче, як ми бачимо далі, Полтава була власністю саме «фірми», тобто «Адміністрації селітряних добр».
У 1634 р. селітряні промисли разом з належними до них “слободами”, в тому числі Полтавою, закріплюються у держання переяславського старости Лукаша Жолкевського. Вже в люстрації Переяславського староства (а не Черкаського) за 1636 рік серед містечок і сіл «яким строк слободи ще не вийшов», що належали «адміністрації селітряних добр» у володінні Жолкевського, згадуються Полтава, Жигмунтів (Устивиця), Краснопіль (Великі Сорочинці) та ін.
Таким чином, рік смерті Бартоломея Обалковського можна окреслити в діапазоні до 1634 р. І виходить, він якраз був не власником містечка, а саме «господарником», управителем чи то пак адміністратором.
А от чи був Обалковський «міцним господарником» Полтави (ми, полтавці, любимо це словосполучення, ну правда ж?).
Так от, 1630 року Бартоломей Обалковський приймає Полтаву як «пусту слободу». Ймовірно, тільки із залишками осипаних укріплень доби Русі (які, ймовірно, були перевикористані як основа побудови нових стін), що могло трішки полегшити первинне будівництво оборонних укріплень. Але це і все.
А вже на період Смоленської війни 1633-1634 років Полтава постає в історичних документах як фортеця, що має замок («замочок»), і місто, тобто укріплене передмістя. Які саме розміри цієї фортеці були – сказати важко. Цілком можливо, що їхні межі співпадали з т. зв. Старим містом: замок – це територія Соборного майдану, укріплений посад, воно ж місто, – не далі ніж лінія Краєзнавчого музею (саме така межа фортеці Старого міста зафіксована на планах поч. ХVІІІ ст.).
Звідки ми це знаємо? У листопаді 1633 року частина населення Полтави відправилася в Лубни для подальшого походу на Путивль. Білгородський воєвода Волинський, ймовірно розвідавши це, 3 листопада відправив станичного голову Сидора Маслова на чолі загону чисельністю 200 людей на литовські землі (зокрема Полтаву), а за ним ще відправився загін сина Боярського Федора Митрофанова. Загону Маслова вдалося «багатьох литовських людей побити і великий острог і слободи і посади спалити, а решта литовських людей засіли в малому острозі». Тут же згадуються два полонені полтавці, литовські начальні люди Івашка Ординець і Якушка Неуструй (тепер ви знаєте як звали найдавніших із відомих полтавців, окрім Обалковського, звісно).
У той же час, у листопаді 1633 року, піп Микула з Валуйок зазивав валуйчан йти в похід проти Польщі (давня московська традиція невід’ємності війни та церкви). З ним пішло 90 осіб, плюс ще мешканці інших міст. Ось що про результат цього походу пише московський документ:
«… И в расспросе, государь, скозали мне, холопу твоему: “Хадили де мы с Волуйке с Микулою с попом, и з белогородцы, и с асколены под литовския горадки, под Платавою. И нас де под Плотавою розгоняли черкасы. Взяли де в полон и побили волуйчен десеть человек».
За свідченням Петра Кулаковського, у результаті нападники мусили втікати, «залишивши всі хоругви, бубни, сурми» (десь я таке бачив, зокрема – коли московити йшли на Київ з формою та інструментами для параду, але щось пішло не так).
Тож, що ми бачимо:
1) До кінця 1633 року вже була збудована класична система тогочасних фортечних укріплень у складі замку та укріпленого міста. Безперечно, це будівництво і було чи не головною прерогативою керівництва Обалковського відновленням Полтави;
2) Замок Полтави витримав штурм, не без втрат спаленого укріпленого посаду (зазвичай, у той час переважаючі сили атакуючих завжди чи принаймні часто захоплювали укріплений посад (місто), яке ставало предметом грабунку та спалення, тому тут нічого дивного);
3) Другий похід на Полтаву московитів – це чи не перший задокументований факт переможної антимосковської «військової операції» на Полтавських теренах і під самою Полтавою зокрема.
До слова, ще одне спостереження: у російській імперській історіографії ХІХ – поч. ХХ ст. повсюдно гуляє легенда про заснування Полтави у 1608 р. таким собі Маслом з Голтви. Якщо міграційний звʼязок Полтави і Говтви/Голтви має певні логічні звʼязки, то рік, а тим паче прізвище Масло, – явна вигадка. А тепер, коли ви знаєте, хто приходив у 1633 році палити Полтаву (нагадую – Сидор Маслов з Білгорода), – сподіваюся розумієте звідки ростуть ноги цієї «легенди». Тепер тільки спробуйте ще колись написати оту дурню про Масла і заснування Полтави у 1608 році. Внесу в «Миротворець» як імперських пропагандистів)
Резюме. Тож, історія Полтавщини (та й значної частини України) кінця ХVІ – середини ХVІІ ст. нерозривно поєднана і повʼязана з польськими діячами. Деякі з них – контраверсійні персонажі, але ж деякі – можуть бути хорошим прикладом добросусідського шанування спільної історії.
І саме таким прикладом є наш сьогоднішній герой – Бартоломей Обалковський: перший осадник та будівничий Полтави, а також очільник першого і найбільшого «військово-хімічного підприємства» Полтавщини 1 пол. ХVІІ ст. У нашому місті не підтрималася свого часу пропозиція назви однієї з вулиць його іменем. Можливо, наш розлогий матеріал дасть підстави зробити це в майбутньому.
А поки що ми виступимо ініціатором створення історичної памʼятної скульптури/памʼятного знаку, присвяченим і події заснування (чи то пак перезаснування) сучасної Полтави, і головному архітектору цього процесу, «першому справжньому міцному господарнику» міста. Можливо, окрім вшанування нашої історії, це буде хорошим прикладом нашому хорошому, хоч і гонорливому, сусіду, як українці та полтавці вміють цінувати спільну історію.
Запрошуємо долучатися до розробки ескізу такого памʼятного знаку, пропонувати місця його встановлення, та до обговорення такої пропозиції загалом.
Вʼячеслав Шерстюк, директор Центру, офіцер Збройних Сил України