Описи історичних подій, які містять протистояння двох і більше дійових осіб, досить часто різняться у залежності від того, з якого боку пишеться цей опис. Не дарма кажуть, що «історію пишуть переможці». Але якщо переможці забудуть її написати, чи не зможуть, – то переможені можуть зробити це за них. І тоді ми можемо побачити переможених майже … переможцями.

Так могло статися і в контексті кількох наших битв першої половини ХVІІ ст., наприклад біля Курукова та Говтви. Після них збереглися щоденникові описи очевидців та учасників подій з польської сторони, і нічого подібного не збереглося з боку козаків (хіба народні перекази, які пізніше були записані козацькими літописцями). Але невідомий автор «Діаріуша» про експедицію 1625 року та Шимон Окольський, який вів під Говтвою в 1638-му власний щоденник, були майже об’єктивними, і досить прискіпливими до деталей. Майже, бо негативну оцінку своїх противників, звісно, ніхто не приховував, а от кількість власних втрат – ще й як) Але в цілому віддамо шану цим літописцям за такі цінні записи.

У будь якому випадку наявність таких джерел – це знахідка для дослідника, скарб, який наявний далеко не для усіх подібних подій. Ба більше: навіть значно пізніші події періоду Руїни не мають таких детальних описів, ще й тим паче очевидців. А що казати про батальну історію, наприклад, середньовіччя чи литовської доби.

Що може допомогти археологу, історику, досліднику полів битв у справі їх локалізації та деталізації?

По перше – це археологічні знахідки. У деяких випадках широкомасштабні розкопки на місцях стародавніх битв надають величезний пласт інформації. Такими дослідженнями в Україні були, наприклад, розкопки на місці Берестецької битви 1651 року. І хоч у тому бою козацькому війську не пощастило, і значна його частина загинула в болотистій місцевості, але у цьому випадку пощастило археологам, які за кілька століть змогли дослідити унікально законсервовані та збережені артефакти. Але так щастить (археологам) дуже рідко.

Певні дослідження проводилися на місці Пилявецької битви та баталії під Кумейками. Складнощі складають, зазвичай ті обставини, що опісля битв, зазвичай, переможці нещадно грабували все, що лишилося від переможених. А іноді – й загиблих переможців. Визбирувалися навіть стріли, оперення яких спеціально пістряво фарбувалося для зручності подальшого їх віднайдення в траві. Тому локалізація цих чи подібних битв відбувалася лише, значною мірою, за допомогою широкосмугового зондування землі за допомогою металодетекторів, відшукування дрібних втрачених артефактів тощо. Це досить нелегка і працезатратна справа.

Цікавими артефактами може бути загублені під час битви чи вже у результаті відступу предмети озброєння, особливо – якщо ці артефакти вкладаються у хронологічний контекст часу битви. Такими є, ціла низка елементів озброєння, що була знайдена на Полтавщині та Сумщині, і досить добре відповідає періоду Битви на Ворсклі 1399 року. Але… але більшість її знайдена «випадково» і не археологами, і в подальшому осідала у приватних колекціях. І навіть при доступу дослідника до таких колекцій подібні знахідки щодо місця свого виявлення мають скупу інформацію на зразок «десь на Полтавщині», чи «десь на Сумщині». Тому такі джерела хоч і цікаві, але з обмеженим історичним потенціалом. А ті, які були знайдені археологами, і мають чітку локалізацію, – обраховуються одиницями.

По-друге – це топонімічні дані. Цікавими у даному напрямку досліджень є аналіз назв курганів, урочищ та інших топонімів. Є така давня «українська» традиція: називати кургани іменем переможених. Таким чином у ХVІІІ ст. на Лівобережжі з’явилися десятки Шведських могил (і зберегли свої назви до ХХ-ХХІ ст.), хоча жодного шведа там не було поховано. Ба більше: навіть у штучному насипі «Шведська могила» на полі Полтавської битви поховані загиблі … зі сторони Московського царства (детальніше про цей парадокс можна прочитати тут: https://www.codpa.org.ua/do-pytannya-pro-toponimy…/).

Ще цікавіше виглядає назва кургану «Могила Вітовта» між Деревками та Лихачівкою, напроти Опішні, яка, безперечно, тяжіє до подій 1399 року. Цікаво, що Вітовт не загинув у тій битві, тому його могили там не могло бути апріорі. Але програв, а для історичної традиції цього, як ми бачимо, досить, щоб твоїм іменем назвати могилу, де може похований і не воєначальник, але там точно спочили його амбіції.

До слова, кургани є чудовими орієнтирами для локалізацій різних місцевостей, адже очевидці багатьох епох досить часто саме їх використовували як елементи орієнтування та прив’язки, а військові – як артилерійські чи спостережні пункти. Такі згадки є в Діаріуші 1625 року про Табурищенські кургани, Щоденнику 1638 року про майдани під Говтвою, а на одному такому кургані на Сербиному полі взагалі вбили гетьмана (про це ми ще поговоримо в наступному).

До речі, якщо ми вже згадали про Сербине поле то скажемо, що схожа історія і з назвами урочищ.

Так, місцевість під назвою Побиванка під Полтавою іноді безпідставно асоціювалася недалекоглядними дослідниками саме з Битвою на Ворсклі (спільно з селом Тахтауловим), а деякими – навіть повʼязували цю назву з Полтавською битвою 1709 року (хоча ця назва виникла ще в другій половині ХVІІ ст., але хіба ж то аргумент))). Цілком імовірно, що ця назва фіксує події саме 1658 року, протистояння військ Виговського та загонів Пушкаря під Полтавою.

Місцевість Порубаний Яр на Шар-горі засвідчує де саме знаходили кістки загиблих воїнів, ймовірно, Говтвянської битви 1638 року, місцеві мешканці у ХХ ст.

А Сербине поле – це прям унікальна назва, і очевидна відсилка до локалізації місця, де була завдана поразка загону війська Виговського у 1658 році, який переважно складався саме із сербських найманців (як бачимо, не лише кургани називали іменами переможених, а й цілі «поля»).

Деякі місцевості зберігали інформацію (в людській памʼяті, звісно) про рух ними тих чи інших військ: так, на Звенигородщині в 1657 році згадувався Наливайківський брід через річку Гнилий Тікич, а в 1596 році хроніст Герберштейн, описуючи рух польського «десанту» в тил наливайківцям, згадує Горошинську переправу, якою «в 1399 році проходив Вітовт». досить тривалий час інформацію про переміщення тут Наливайковий брід сер. 17 ст. на Звенигородщині, а також Горошинська переправа, де переправлялися у 1596, але згадувалося і що тут був Вітовт.

Саме тому вивчення полів битв – це не лише про дослідження історичних документів. Це і про археологічні розшуки, і про вивчення карт, як стародавніх так і сучасних, а ще – фіксація народної пам’яті та переказів. Саме такий комплексний підхід може дати найкращий і найцікавіший результат.

Та головне пам’ятати, що до всіх джерел потрібно відноситися критично: адже якщо навіть освічені літописці могли трішки (чи й не трішки) прибрехати у своїх щоденниках на користь власних покровителів, то усна історія має переглядатися ще більш прискіпливо-критично.