Щороку 3 грудня світ відзначає Міжнародний день людей з інвалідністю – подію, що покликана нагадати про гідність, права та потреби тих, хто має фізичні чи ментальні обмеження. Ця категорія людей стикається з новими викликами щоденного життя в суспільствах, які іноді не можуть надати належної підтримки й комфорту для своїх громадян з особливими потребами.
Здається, що ця тема належить виключно до сучасності, але археологічні дані показують, що турбота про людей із вадами здоров’я існувала ще тисячі років тому. Всі ми знаємо поширений стереотип про «жорстокий стародавній світ» та часто уявляємо собі минуле на кшталт легенд про Спарту, де виживає лише найсильніший, а слабких, хворих, чи травмованих – громада позбувається як тягаря. Проте, сучасна наука дещо спростовує цей похмурий міф. Археологічні знахідки часів бронзової та залізної доби свідчать про те, що гуманізм, емпатія та інклюзивність не є винаходами XXI століття, а радше – базова стратегія виживання людства вже тисячі років!
В археології навіть з’явився окремий термін – «біоархеологія турботи» (bioarchaeology of care), який розглядає давні патології не як вирок, а як доказ підтримки. Ця концепція, запропонована австралійською дослідницею Лорною Тіллі, дає змогу побачити, як давні спільноти ставилися до тих, хто не міг повністю сам про себе подбати. Сам метод базується на аналізі скелетних залишків людей із тяжкими травмами чи хронічними захворюваннями, які потребували постійної допомоги. Якщо така людина прожила багато років маючи вроджену ваду чи набуту травму – це означає, що її не залишили наодинці: хтось годував, лікував, підтримував і забезпечував побутові потреби.
Яскравим доказом того, що фізичні вади не заважали високому соціальному статусу, є знаменитий так званий «Лучник з Еймсбері», якого ще іноді називають «Королем». Його поховання було знайдено неподалік Стоунхенджу (Великобританія). Цей чоловік, який жив за ранньої бронзової доби, був похований із неймовірними почестями та найбагатшим інвентарем свого часу, що включав і перші знахідки золотих прикрас на цій території. Але дослідження його кісток відкрило й іншу правду: «король Стоунхенджу» жив із постійним болем. У нього була відсутня колінна чашечка, через що нога не згиналася, а важка інфекція щелепи завдавала страждань роками. Попри те, що він фізично не міг бути повноцінним воїном чи мисливцем, він здійснив далеку подорож (ізотопні дані показують що він був прибульцем з Альпійського регіону сучасної Швейцарії) та, ймовірно, став лідером громади. Тож його шанували не за фізичну силу, а за знання та вміння, адже вважається що він був «будівельником – реноватором» знаменитого кромлеха, а ще приніс знання з металургійної обробки в ці краї.
На Полтавщині ми також маємо два поховання, чоловіка та жінки ямної культурно-історичної спільноти, з кургану поблизу села Хоружі, які на момент смерті теоретично могли становити певний тягар для своєї спільноти через вікові зміни та фізичні особливості. Так, за антропологічними даними, кістяк з об’єкту 16, поховання 13, кургану 2, групи IV належав чоловікові віком приблизно 30-35 років, а ті ж антропологічні дані свідчать, що у нього, попри відносну молодість та загально добрий фізичний стан, було зафіксовано дегенеративно-дистрофічні зміни голівки правого стегна, зокрема – сліди запального процесу, які, ймовірно, дуже ускладнювали ходу.
Жінка із поховання 1 цього ж кургану дожила до дуже поважного віку 60-65 років (особливо зважаючи на умови життя того часу), та мала дуже крихкі кістки, що свідчить про присутність багатьох хвороб та утруднену мобільність. Але їх обох поховали як поважних, статусних членів спільноти, про що серед іншого, може свідчити й один цікавий артефакт, який навіть об’єднує хоружівського чоловіка та пані зрілого віку з «королем Стоунхенджу»! Але це вже інша цікава тема про яку ми розповімо іншим разом.
Ще одну виняткову історію розповідає поховання бронзової доби з Північного В’єтнаму (стоянка Ман-Бак). Там археологи знайшли рештки юнака, який прожив понад 20 років із важкою формою синдрому Кліппеля – Фейля (синдром короткої шиї). Народившись з цим синдромом він став майже нерухомим у віці 12-15 років. Його шийні хребці зрослися, а нижня частина тіла була паралізована. Хлопець не міг самостійно ходити, добувати їжу та, ймовірно, навіть їсти.
Здавалося б – він не мав жодних шансів, але все ж прожив ще понад десять років. Це означає, що щодня, роками, хтось із його племені приносив йому їжу, воду, мив його та перевертав, аби уникнути пролежнів. Це не була миттєва жалість — це була системна, довготривала турбота і любов громади до свого представника, попри його непрацездатність.
А ще давні люди не лише доглядали, а й намагалися покращити якість життя за допомогою технологій. Знахідка ранньої залізної доби, так званий «Каїрський палець», вважається одним із найдавніших функціональних протезів. Це дерев’яний великий палець ноги, майстерно підігнаний під стопу жінки, яка пережила ампутацію. Потертість на протезі свідчить, що він не був просто косметичним елементом для поховання, а й те що знатна египтянка Табакет-ен-Мут активно ним користувалася для ходьби.
Ці приклади з глибини віків нагадують нам у переддень Міжнародного дня людей з інвалідністю важливу річ: цінність людського життя визначається не лише фізичною повносправністю. Здатність піклуватися про вразливих, інтегрувати їх у суспільство і знаходити способи полегшити їхнє життя – це саме те, що зробило нас людьми задовго до появи великих цивілізацій. Наші предки розуміли це ще понад чотири тисячі років тому, тож ми тим паче маємо про це пам’ятати.