Сьогодні у нашому «Інтерв’ю», за нагоди Дня жінок і дівчат у науці ми познайомимо вас з непересічною особистістю, давньою подругою нашого Центру, учасницею кількох експедицій на Полтавщині, науковицею-археологинею – Аліною Харламовою.

Жінки в науці й зокрема в археології, успішні жінки – це норма, виключення? Чи існують упередження і чи легко дістатися академічних вершин за умови наполегливої праці? Яким був ваш шлях?

Ми, українці, з усіх сил рухаємося до європейських цінностей. Звісно, прогрес є, і досить значний. Але, на жаль, по цей час бути науковицею в Україні нелегко. Усі мої знайомі археологині – це дуже працьовиті, цілеспрямовані жінки з твердим характером.

Я зі старших класів школи вирішила, що хочу займатися археологією. Вивчала додаткову літературу, зокрема, історію Стародавньої Греції та Риму, давньоруський період. В археологічних експедиціях школяркою не була, бо нікого не знала з наукового кола. Проте, з легкістю вступила до Харківського національного університету імені В. В. Каразіна,  і успішно його закінчила. У нас була окрема група археологів, 10 студентів, майже половина дівчат. Досить прогресивно, чи не так? Четверо дівчат з потоку так і лишилися в археології, зараз визнані дослідниці. Тому я іноді жартую, що Харків – столиця археологічного фемінізму.

Під час роботи в Харківському національному університеті ім. В. Н. Каразіна.

Однак, я впевнена, що кожна з нас так чи інакше стикалася з упередженнями. І в студентські часи, і набагато пізніше. І вимоги до нас часто бувають жорсткіші, ніж до наших колег-чоловіків. І досі багатьом з нас доводиться поєднувати науку з побутом та доглядом за дітьми. Але ми обов’язково подолаємо цей шлях до рівних можливостей!

А зараз – до нам близького і рідного – Полтавщина, Решетилівська експедиція – Ваші рефлексії позитивний та (можливо) негативний досвід? Що принесла особисто для вас ця експедиція, ну і, звісно ж не можемо не запитати (для читачів)) – якими на Вашу думку були найцікавіші знахідки?

Миттєвості роботи та відпочинку. Решетилівщина. Спільна рятівна експедиція РАС та ЦОДПА. 2020 рік.

Решетилівська – одна з моїх улюблених експедицій! Я обожнюю Полтавщину, бо сама майже звідси родом (південь Сумщини). Щирі, відкриті люди, м’який клімат, річка Говтва – усе це зробило перебування в експедиції дуже приємним. З багатьма колегами спілкуюся і досі. Ми досліджували кургани, і дуже наочно бачили різницю між представниками ямної, катакомбної та зрубної культур доби бронзи. Саме тоді я, здається, вперше спробувала креслити кістяки у масштабі, на міліметрівці, і з того часу креслила постійно. Запам’яталася катакомба, в якій збереглося навіть склепіння, ямне поховання, накрите колодами, а також зрубник з амулетом, виготовленим із ведмежого зуба. Безперечно, той досвід був надзвичайно корисним й надалі.

Під час досліджень  курганів поблизу сіл Хоружі та Потічок. Решетилівщина. Спільна рятівна експедиція РАС та ЦОДПА. 2020 рік.

Останнім часом ім’я Аліни Харламової прозвучало у без перебільшення історично важливому проєкті, адже вперше за 10 років Україна і Польща ексгумували й перепоховали жертв Волинської трагедії. Саме ви, як представниця спеціалізованої установи «Волинські старожитності», керували процесом ексгумації тіл в Пужниках на Тернопільщині. Розкажіть, будь ласка, більше про роботу цієї двосторонньої українсько-польської експедиції та її результати.

Я погодилася керувати експедицією, бо мене попросив мій друг, Олексій Златогорський. З ним ми й познайомилися якраз у Решетилівці. Олексій сам не зміг очолити експедицію, оскільки пару років тому пішов добровольцем у Збройні Сили. На його думку, саме у мене був необхідний досвід для цієї роботи. Перед цим, у 2022-23 роках, ми у Львові досліджували та ексгумували останки з поховань старого цвинтаря поблизу Стрийського парку, кілька тисяч тіл. Після того я непогано почала розбиратися в людських кістках) Також восени 2024 року я з’їздила в Литву, де ми з литовськими колегами займалися ексгумаціями німецьких солдатів часів Другої Світової.

Українська частина команди, робочий процес та одна із знахідок. Пужники. 2025 рік.

Втім, я не зовсім була готова до уваги, яку приділяли нашій експедиції як політики, так і ЗМІ. Далася взнаки й відсутність досвіду співпраці з польськими колегами, через що протягом перших днів, до розкриття братської могили, відбувалися дрібні непорозуміння. Які, звісно, всі готові були роздути до космічних масштабів. На щастя, коли ми почали розчистку кістяків, вже кожен знав, що робити та був на своєму місці.

1-3) Спільні фото україно-польської команди археологів;  2) Робота судмедекспертів на розкопках. Пужники. 2025 рік.

Ми були готові до того, що знайдемо кілька десятків тіл. Але на значну кількість знахідок не розраховували. А їх було чимало, кількасот номерів по опису: гудзики, застібки, різні деталі костюму і навіть такий важливий датуючий матеріал, як пара радянських монет 1930-х років. Були дитячі кістяки, навіть рештки немовлят, знайдені деталі жіночого костюму, зокрема, три пари сережок та кілька шпильок для волосся. Тому добряче дратували різні інсинуації навколо наших досліджень, мовляв, і період не той, і лише солдати-чоловіки поховані… Фотофіксація та сканування зберегли цю інформацію, хто б там що не говорив.

Чи була поїздка аналогічна дослідницька робота проведена в Польщі? І чи цей проєкт триває досі?

Навесні Волинські старожитності планують продовжувати дослідження, поки лише пошукові роботи. Сподіваюся, ажіотажу з боку недобросовісних політиків буде менше, і працюватиметься легше. Стосовно «дзеркальної» ситуації, мені відомо, що організація «Доля» проводила пошукові роботи в Польщі, але поки що поховань не знайшли. А все ж таки ми розпочали цей діалог між Україною та Польщею, і, сподіваюся, наші здобутки не пропадуть.

Насправді археологиня Аліна Харламова має широкі наукові інтереси, зокрема, одна з ваших провідних тем – це дослідження кам’яних баб. Звідки прийшов цей інтерес, чому обрали саме цю тему?  А як щодо полтавських представниць цього кам’яного «війська», досліджували, описували?

Предмет особливого інтересу науковиці – половецькі кам’яні статуї. 

Мене завжди цікавив період Середньовіччя, зокрема, Княжа доба. Але по цій темі стільки всього написано… На старших курсах університету я зацікавилася половцями. Начебто, цей етнонім знають усі, і в той же час ніхто майже нічого про половців не знає. Та й після себе вони залишили небагато. Кам’яні баби – є, поховання – є, хоч і тривають певні дискусії стосовно, скажімо, датувань. Поселень чи якогось малесенького кочів’я – немає, не відомо! Загадковий народ.

Цікаво, як половців зображують у фільмах та мультфільмах: якісь монгольські шапки, і самі вони монголоїди… Хоча перед нами є їхня скульптура – чудовий приклад того, як вони одягалися насправді. Це моя мрія – коли-небудь зробити реконструкцію половецького костюму.

Цікаві середньовічні скульптури й самі по собі. Я дійшла висновків, що існують три різночасові групи цих статуй. Крім того, вони різнилися й територіально, мабуть, тип статуї залежав від половецького угрупування, яких, як ми знаємо, було декілька.

Цікавий і сенс цих скульптур: навіщо їх виготовляли й кого вони зображували. Зараз працюю над статтею саме з цієї теми. У перспективі хочу видати монографію, якщо зберуся із силами.

Не знаю, чи буду колись захищати дисертацію. Аспірантуру я закінчила. Текст, власне, готовий. Але виявилося, що захист дисертації в Україні – це складний бюрократичний процес, який вимагає дуже багато вільного часу, грошей, і , особливо, моральних сил. Якщо ти не політик, звісно)

«Полтавських» кам’яних баб бачила, дуже гарні)) Думаю, доживу і поширю свою дослідницьку діяльність, крім Сіверського Донця, на Подніпров’я. І Приазов’я, коли виженемо звідти рашистів.

І не лише археологія –  знаємо що Ластівка Польова перекладачка сучасної кримськотатарської поезії. Ви перекладали вірші Уріє Орталан для літературного українсько-кримськотатарського проєкту «Кримський інжир», а для збірки «Блакить» вірші Рейфата Чайлака. Звідки знання мови та захопленість творчістю киримли? 

Під час наукових досліджень я постійно зверталася до етнографічних джерел з побуту, костюму, вірувань різних тюркомовних народів. Адже половці також входять до цього кола. Тому мене цікавить усе, що пов’язане з кримськими татарами. Мови я, на жаль, не знаю, хіба що окремі слова. Перекладала з підстрочників, через що дуже комплексувала. Аж поки не послухала інтерв’ю Ліни Костенко і не дізналася, що це, в принципі, досить поширена практика.

До речі, про творче псевдо – Ластівка Польова, це про прихильність до польових досліджень над кабінетними чи щось інше?

Так, ви правильно зрозуміли, це малесенький натяк на польові дослідження. Тут парадокс: я більше кабінетний вчений, адже практично всі половецькі скульптури вже знайдені й зберігаються в музеях. Але польові дослідження люблю за колектив, свіже повітря, можливість познайомитися з новими, чудовими людьми.

А ще ми знаємо що ви пишете вірші. Розкажіть, будь ласка, більше про цю свою поетичну «особистість», як мінявся цей талант протягом останніх років, чи є натхнення творити у часи війни?

Після повномасштабки у мені щось трохи зламалося, тож вірші пишу рідко, десь раз на пів року. Втім, за весь період із сотню, думаю, назбиралося. Якраз узимку 2022 відіслала вірші, був конкурс на здобуття літературної премії імені Тетяни Шамрай. Переможець отримував видання своєї поетичної збірки. Я перемогла, але коштів на видання через війну не знайшлося, на жаль, і досі. Тому із радістю розгляну пропозиції спонсорів)

Чи маєте якусь особливу археологічну мрію? Наприклад, Борис Мозолевський, День народження якого був нещодавно, свого часу мріяв знайти скіфське веретено, і таки знайшов його у Соболевій могилі.

Мені іноді сниться, що я знаходжу багато-багато цікавих, невідомих раніше кам’яних баб) Жартую. На жаль, у період війни з мріями доволі туго. Хіба що хочеться видати наукову монографію, а також поетичну збірку. Буде шкода, якщо моя праця пропаде дарма.

 

Інтерв’ю та графіку підготувала Юлія Деркач.