Іван Виговський ‒ одна із найвідоміших і водночас найбільш неоднозначних постатей в українській історії. В сучасній історичній науці створено своєрідний культ гетьмана Виговського. Зі сторінок історичних та публіцистичних монографій, статей, передач на телебаченні та в інтернеті перед нами постає видатний політик та воєнний діяч, який тривалий час працював рука об руку з Хмельницьким, уклав Гадяцьку угоду, переміг московитів під Конотопом. Але при цьому осторонь залишається головне питання його життя ‒ чому державотворча діяльність Виговського не отримала загальної підтримки українського суспільства (чого варте лише повстання Пушкаря), і зазнала стрімкого краху вже невдовзі після перемоги під Конотопом? Якщо інакше, то питання можна сформулювати набагато простіше ‒ чому Івана Виговського, згідно з тогочасними джерелами, не дуже любили у козацькому середовищі? Значною мірою саме це призвело до провалу усіх його устремлінь по розбудові Козацької держави.

Спробуємо, висвітливши окремі факти з життя легендарного гетьмана, з’ясувати як об’єктивні, так і суб’єктивні причини провалу І. Виговського як очільника Козацької держави, які вже в момент його приходу до влади заклали підвалини майбутнього краху.

Розпочавши свою службову діяльність у цивільній сфері, в луцькій замковій канцелярії, де він працював протягом 1624–1640 років, Виговський мав і серйозний військовий досвід. Але розпочав він свою військову кар’єру не у козацькому війську, а у кварцяному, поступивши на службу Речі Посполитій не рядовим воїном-шляхтичем, як про це зазвичай пишуть, а «товаришем» гусарської хоругви, тобто в лицарській важкій кавалерії, більш відомій як «крилата гусарія». І хоча товариш вважався «рядовим» бійцем гусарії, його статус у війську був дуже високим ‒ шляхтич серед шляхтичів, еліта збройних сил. Відповідно навіть перейшовши пізніше у легку кавалерію, де він отримав посаду ротмістра та відзначився у боротьбі проти «ворога святого Хреста Господня», Виговський мав за собою флер служби в гусарії, що додавало йому ваги на службі Короні і зовсім протилежно сприймалось у козацькому середовищі, для якого «крилаті» були чи не найбільшими ворогами.

Відповідно, початок Національної революції ротмістр І. Виговський зустрів у кварцяному війську, де у битві на Жовтих Водах бився проти повстанців до останнього і потрапив у полон, лише втративши свідомість через поранення. Кілька разів він втікав із полону, але його зову ловили, і врешті решт його викупив Богдан Хмельницький, якому через певний час бранець присягнув на вірну службу. Дарма що перейшовши на бік повстанців, І. Виговський супроводжував Б. Хмельницького в усіх його як переможних, так і невдалих походах, жодного разу не давши приводу засумніватись у його вірності, та зробивши при цьому блискавичну кар’єру від особистого писаря гетьмана до одноосібного генерального писаря Війська Запорізького вже наприкінці 1649 р., ‒ як козаки, так і старшина пам’ятали, що на початку повстання І. Виговський був на іншому боці, про що у відповідний момент йому і нагадали.

За короткий час Виговський зробив з Генеральної канцелярії потужну і високоефективну інституцію, яка стала важливою складовою частиною державного апарату. Як зауважує Ю. Мицик, вона стала тим генератором, який згідно з волею гетьмана та ради Війська Запорозького приводив у рух численні приводні ремені державної машини, відіграючи роль як міністерства закордонних справ, так і певною мірою внутрішніх. Саме сюди стікалася військово-політична інформація з усіх кінців України й зарубіжних країн, тут зустрічали й відправляли численні посольства, тут приймалися важливі рішення, що нарівні з військовими перемогами визначали долю Української революції. І хоча повний контроль основних державних справ залишався виключно за Б. Хмельницьким, їх виконання з часом все більше лягало на Виговського, який нерідко навіть сам писав лист чи універсал від імені гетьмана, а той тільки ставив підпис. Безсумнівно, Виговський проявив величезний талант адміністратора і політика, створивши і очоливши такий потужний державний механізм, яким стала при ньому Генеральна канцелярія. Та для справедливості варто згадати, що будь-яка канцелярська робота і відповідно та державна структура, яка нею займається, рідко користуються популярністю у широкого загалу. Маси люблять військових героїв, а бюрократів, навіть якщо саме їхня діяльність визначає хід воєнної кампанії ‒ щиро зневажають. Навряд чи можна сумніватися, що так було і з Виговським.

І тут окремо варто зауважити, що успішну роботу Генеральної канцелярії, як засвідчують факти, значною мірою забезпечило і те, що Виговський залучив до її діяльності високоосвічені кадри, що мали значний досвід праці у державних установах Речі Посполитої, тобто людей, яким до снаги були і перо, і меч. Як це сприймалося в козацькому середовищі? Мабуть, коментарі зайві.

З вищесказаного зрозуміло, що без Виговського не обходилися найважливіші та найпотаємніші справи Української держави. Існують серйозні підстави вважати, що саме генеральний писар зіграв не останню роль у формуванні української розвідки та контррозвідки. Відповідно аж до смерті Хмельницького, в узгодженні з ним, Виговський грав свою, визначену гетьманом, роль у його дипломатичних іграх та таємній війні. Так, у ході переговорів Виговському відводилась роль буфера, провідника м’якішої і поступливішої лінії, що справляло відповідне враження на іноземних дипломатів. Такий «імідж» писаря дозволяв краще пізнати наміри протилежної сторони і створював додаткові можливості для дипломатичного маневру. Тож хоча факти свідчать, що протягом гетьманату Хмельницького не проглядалось серйозних розходжень між гетьманом і генеральним писарем, непосвяченим у тонкощі хитросплетінь їх політичних ігор назовні могло виглядати, що Виговський веде свою власну хитру гру, яка суперечить державним інтересам.

Окрім того, якщо спочатку Виговський поділяв центристські позиції гетьманату, виразником яких виступав сам Б. Хмельницький, що давало можливість зміцнити єдиний фронт боротьби проти шляхетської Речі Посполитої, після Переяславської ради І. Виговський все більше зближувався з поміркованим крилом, орієнтованим на Польщу. В подальшому це сприяло обранню Виговського гетьманом, але водночас звузило соціальну базу його гетьманату і завдало серйозної шкоди веденню вже його власної таємної дипломатії, у якій він, як виявилося, значно поступався Хмельницькому.

Надзвичайно тяжкою втратою для українського народу стала смерть гетьмана Богдана Хмельницького 6 серпня (27 липня) 1657 р. Окрім того, що вона неухильно тягла за собою дестабілізацію та посилення боротьби різних політичних угрупувань. Також гостро постала проблема спадкоємця великого Богдана. Ще за життя сина Тиміша Хмельницький прагнув зробити владу гетьмана спадковою. Після загибелі старшого сина він не змінив свого наміру, вбачаючи у передачі булави молодшому сину Юрію і стабілізаційний фактор, який мав убезпечити Україну від кривавих міжусобиць. Але «до булави треба голови», і неповнолітній, малодосвічений і слабовільний Юрій Хмельницький зовсім не підходив на роль гетьмана.

Одразу ж по смерті Хмельницького відбулася секретна нарада в Суботові за участі Виговського, Лісницького, Пушкаря, Гуляницького та «іркліївського полковника» (напевне, Матвія Папкевича). На нараді нібито прийняли рішення про те, що Виговський має бути гетьманом тимчасово (за деякими даними, на три роки), поки Юрій Хмельницький досягне повноліття. Проте вже у жовтні була скликана генеральна козацька рада у Корсуні, яка обрала Виговського повноправним гетьманом. Щоправда, на цій раді не було представників Запорозької Січі, і це дало привід опозиції поставити під сумнів правомірність обрання Виговського. Тож довелося скликати ще одну раду, що остаточно поставила крапки над і, але вся ця історія негативно вплинула на авторитет нового гетьмана, який мусив пожинати плоди невдалого вирішення Богданом Хмельницьким питання про спадкоємця.

Варто зазначити, що і сам Виговський не виявив досить такту у цій надзвичайно складній справі, викопавши у Гадячі скарб Б. Хмельницького, «чим викликав до себе ще більшу ворожнечу Юрія Хмельницького». Цю ворожнечу амбітного Юрія вдало використали вороги Виговського, поставивши його в потрібний момент ватажком опозиції.

Виговський став гетьманом у той час, коли міжнародне і внутрішнє становище України погіршувалось на очах: розпадалася коаліція проти Речі Посполитої, остання разом з Кримським ханством готувалася до реваншу, російський уряд перейшов у наступ проти суверенітету України; посилилися суперечності всередині окремих класів та соціальних груп українського суспільства, зростання класових суперечностей призводило до подальшої дестабілізації, що, в свою чергу, знову вело до загострення суперечностей; все гостріше почали виявлятися розбіжності між прихильниками різних зовнішньополітичних орієнтацій. Все вищевказане звичайно ж послабляло позиції Виговського, який з перших же днів свого гетьманату відчув значне зростання тягарю влади.

Та що більш трагічно ‒ в ході боротьбі за вузькостанові інтереси поступово випускалася з поля зору необхідність берегти як зіницю ока головну цінність, здобуту народом у тяжкій борні, незалежну Українську державу.

Висунувши антистаршинські гасла, лідери опозиції кошовий отаман Яків Барабаш та полтавський полковник Мартин Пушкар, самі люди далеко не бідні, явно прагнули до гетьманської булави, і для досягнення своїх амбітних прагнень були готові залучити зовнішні сили в особі Московського уряду. При зовнішньому демократизмі їх блок з Москвою об’єктивно вів до погіршення становища України і тих мас, від імені яких вони виступали. Куди завів би цей шлях, якби опозиція взяла гору в 1658 р., яскраво свідчить приклад гетьмана І. Брюховецького, який пішов шляхом Я. Барабаша. Його обіцянки виявилися звичайною соціальною демагогією, а його гетьманат приніс набагато важчі страждання масам, ніж правління усіх попередніх гетьманів.

Тож хоча здавалося, що по смерті Богдана Хмельницького серйозної альтернативи Виговському не було, а на чолі Української держави став досвідчений політик, адміністратор, і дипломат, тягар попередніх років його діяльності, про яку було сказано вище, невдовзі дав про себе знати.