Серед безлічі воєнних кампаній, бита та збройних сутичок, що протягом століть відбувались на теренах Полтавщини, чи не найбільшою трагедією вітчизняної історії стали бурхливі події весни – літа 1658 року, коли в жорстокій борні на землі Полтавській зійшлись не просто недавні соратники, а здавалось вірні побратими. Адже кілька важких років переборюючи усі труднощі вони спільно протистояли зовнішньому ворогу ‒ військам Речі Посполитої, але смерть їх керманича, творця ранньомодерної Української держави Богдана Хмельницького дуже скоро призвела до розколу в рядах козацької еліти, а далі й до братовбивчого протистояння, очоленого найближчими сподвижниками Великого Богдана. Виразником інтересів української старшини, козацької та заможної верств суспільства став новообраний гетьман, колишній генеральний писар Б. Хмельницького Іван Виговський, а на противагу йому, очоливши, можливо навіть мимоволі, широкі кола підхоплених вихором народної війни нижчі, збіднілі стани громадської спільноти виступив заслужений полковник Мартин Пушкар. Тож причини конфлікту мали, як суб’єктивний – особисті амбіції М. Пушкаря, так і об’єктивний характер – суперечність в поглядах на майбутній розвиток Гетьманщини, особливо у формуванні його станового устрою та ставленні до відносин з Москвою, на яку орієнтувався полтавський полковник. У результаті за образною характеристикою С. Величка: «…запалав і набрав своєї сили до людського розору новий великий вогонь внутрішніх чвар та кровопролиття, який спалював людське добро і знищував усе в корінь».
30-31 травня 1658 р. на широкому просторі вододільного плато на північний захід від тодішнього невеликого полкового міста Полтави відбулось завершення цієї кількамісячної кривавої драми, яка розірвала українське суспільство та започаткувала руйнацію створеної Хмельницьким Козацької держави. Саме на цю дату, а не 1 червня, як часто можна зустрінути датування цієї події, за тогочасними історичними джерелами, розгорнулась масштабна битва між об’єднаними загонами полтавського полковника М. Пушкаря й запорізького кошового Я. Барабаша з одного боку, та козацько-татарським військом на чолі з гетьманом І. Виговським – з іншого.
Окремо слід відзначити ту роль, котру відіграла в поглибленні конфлікту Запорізька Січ. Дещо однобока соціальна політика І. Виговського, спрямована на побудову шляхетської республіки за польським зразком, призвела до широкого невдоволення гетьманом серед простого люду та масового руху на Низ Дніпра. Майже непомітне за часів Богдана, Запоріжжя знову поставало як серйозний політичний суб’єкт й осередок групування всіх скривджених новою владою. Однак, географічна близькість Полтавського полку до Січових земель сама по собі диктувала певну, як би зараз сказали, ‒ сепаратистську, лінію поведінки для його очільника. Недаремно в Україні побутувала приказка: «Полтавці із січовиками живуть як муж із жоною». Спроба ж гетьмана приборкати непокірних січовиків за допомогою економічної блокади ще більше послабила його авторитет серед полтавського люду, матеріально залежного від Запоріжжя, як традиційного ринку збуту місцевої продукції.
Таким чином, Полтавська битва 1658 року стала наслідком, і в дечому підсумком, ряду подій в історії Української держави, пов’язаних зі смертю гетьмана Б. Хмельницького та наступною боротьбою за гетьманську булаву між його наступником Іваном Виговським і частиною невдоволеною ним козацької старшини, що згуртувалась навколо полтавського полковника Мартина Пушкаря. Останній користувався великим авторитетом серед козацтва, здобувши гарну славу в боях проти поляків, ставши (на відміну від Виговського) з перших днів національно-визвольної війни, розпочатої 1648 року, поряд з Хмельницьким. Свої маєтки він отримав не в якості подарунків від короля або царя, а за заслуги перед Військом Запорізьким, своїх же родових земель (знову таки на відміну від його суперника) у нього не було.
Уже наприкінці 1657 р. не тільки Полтавський полк, а й навколишні землі були охоплені антигетьманським повстанням. Досить образно описав ті сили, що приєднались до полтавського полковника в його боротьбі з І. Виговським, Самійло Величко. Створений із «винників, броварників, пастухів та людських наймитів» полк дейнеків мав, за літописцем, «готові до вбивства і грабунків людських маєтків серця».
Як свідчать джерела, Іван Виговський неодноразово робив спроби порозумітись з полтавським полковником, намагаючись, за словами С. Величка, «прихилити його до себе в приязнь та згоду». Але жорсткі дії гетьмана щодо політичних супротивників, як то страта в січні 1658 р. кількох запідозрених у неприязні до нього старшин у Гадячі, не викликали довіри до нього у М. Пушкаря та його оточення. І тут слід зауважити, що тверда внутрішня політика І. Виговського, особливо до старшини, була продовженням лінії його попередника, Богдана Хмельницького, але «що можна було Богдану, то не можна стало Івану». І. Виговський не зміг стати гетьманом усієї нації, усіх верств українського суспільства. Його відверта орієнтація на козацьку старшину і шляхту, невміння поставити себе понад сутичкою та знаходити компромісні рішення, які б усіх задовольняли, все більше підривали авторитет гетьмана серед широких мас козацтва.
Впевненості повстанцям у власних силах додав і перший успіх їхнього війська на початку вже власне збройного протистояння. 27 січня 1658 р. підрозділи М. Пушкаря завдали нищівної поразки надісланому гетьманом з каральною місією загону на чолі з І. Сербиним та І. Богуном, про що ми вже раніше писали: https://map.codpa.org.ua/?visitid=6969
Врешті решт, після відмови полтавського полковника підкоритися рішенню кількох козацьких рад, які підтвердили легітимність Івана Виговського, розпочалась не просто активна дипломатична та збройна боротьба, а справжня війна, театром бойових дій якої стала насамперед Полтавщина. Це збройне протистояння закінчилося поразкою М. Пушкаря у вирішальній битві, що відбулася на широкому просторі по лінії сіл Рибці ‒ Івонченці ‒ Жуки під Полтавою.
Перебіг битви досить детально висвітлено в різноманітних джерелах тієї доби, а найбільш докладно цей воєнний конфлікт та його передумови описав вже згадуваний відомий козацький літописець Самійло Величко, який створив свій масштабний твір невдовзі потому – в першій чверті XVIII ст. При цьому визначальним фактом є те, що С. Величко жив і працював у селі Жуки під Полтавою, бувши, власне, «мешканцем» колишнього театру воєнних дій.
До остаточних рішучих дій гетьман вдався на початку травня 1658 р. Московського посланця Апухтіна, який умовляв гетьмана не розпочинати бойових дій, а покластись на вирішення конфлікту царем Олексієм Михайловичем, затримали в Чигирині і помістили під домашній арешт. Сам Іван Виговський з військами вирушив на лівий беріг Дніпра. Також його дії повинна була підтримати татарська орда Карач-бея. Тобто гетьману Виговському вдалося відновити давній союз з Кримським ханатом, який свого часу дуже прислужився Богдану Хмельницькому в його перших перемогах над військами Речі Посполитої. Щодо кількості татарського війська дані розходяться. Є низка свідоцтв, в тому числі й з листів Виговського, про 40 тисяч орди; татарські бранці казали, що з Карач-беєм було 12-15 тисяч чоловік.
У розмовах з російськими представниками гетьман ставав все більш і більш різкішим, а його позиція була все більш очевидною. Одному з царських резидентів він казав: «в наших правах так належить: не повинен полковнику і нікому дати грамоту окрім гетьмана; все розсудить один гетьман; а ви учинили всіх гетьманами, подавали Пушкарю і Барабашу грамоти і від тих грамот бунти почалися».
І тут не можна не згадати той факт, що московський цар таки віддав наказ своєму воєводі Ромодановському йти в Україну. Щоправда, його було дано 22 червня, тобто вже після розгрому Пушкаря, а в інструкціях Ромодановському було побажання роз’єднати гетьмана Виговського з татарами: послухає ‒ боронити його, ні ‒ боронити Пушкаря. Таким чином, у своєму розумінні дволикої політики Москви гетьман був абсолютно правий.
Після ряду подій та боїв, як пише про це С. Величко: «Виговскій теди заразъ зъ Ординцами своими войско козацкое зъ обоихъ сторонъ Днѣпра, на шестьдесятъ тисячъ, до себе притягнувши, и Днѣпръ предъ Вознесеніемъ Господнимъ преправивши, рушилъ зъ онимъ и зъ Ордою преречоною до Полтави на Пушкара и Барабаша».
20 травня війська гетьмана І. Виговського стали табором на Полуозері, в 10 верстах від Полтави, що приблизно відповідає нинішнім околицям с. Жуки. Розуміючи, що ситуація складається не на його користь, М. Пушкар зробив спробу отримати військову допомогу від московського воєводи Г. Ромодановського, направивши останньому листа з проханням допомоги, однак воєвода, не маючи наказу царя і довіряючи І. Виговському, залишався на місці. Водночас поряд із невдачею у намаганнях залучити на свій бік московські війська, М. Пушкарю щастить у спробі привернути на бік повстанців полковника Филона Джеджалія.
Довідавшись про те, яка сила на них іде, Пушкар і Барабаш як мовить один з тогочасних документів: «…нынѣ въ Плотавѣ сѣли въ осадѣ и посады около Плотавы выжгли. Пушкарь сѣлъ въ городѣ, а Барабашъ въ другомъ». Це, до речі, на думку В. Шерстюка, можна вважати першою достовірною фіксацією існування на Інститутській (Миколаївській) гірці другого укріплення. Адже, як відомо з планіграфічних матеріалів поч. ХVІІІ ст. Полтавська фортеця вже розрослася і на Інститутську гірку, але коли з’явилося це «Нове місто» достовірно невідомо. Завдяки ж вищенаведеному запису можна більш-менш впевнено подавнити його появу принаймні до кін. 1650-х рр.
Перед 27 травня гетьман підпаливши село Жуки й уцілілі після знищення пушкарівцями загородні полтавські двори, пересуває війська ближче до Полтави. Війська І. Виговського розташовуються в 1/3 версти від міста – на горі між Жуками і Рибцями. Орді було наказано зупинитися на Соколім Байраку, а на Полузері залишено два полки німецьких найманців. Обоз же простягнувся від ставки гетьмана на горі аж до Жукового Байраку. Таким чином, Іван Виговський, здавалось, повністю приготувався як до бою, так і до облоги Полтави. Усі підступи до міста з напільної сторони – півночі, північного заходу, заходу і південного заходу були перекриті.
Містечка у Поворсклі було здобуто раніше. Очікуючи розгрому, але все ж маючи надію невідомо на що, М. Пушкар і його спільник кошовий Я. Барабаш намагалися виграти час, постійно посилаючи людей до московських воєвод. Пізніше, уже 8 червня, наказний гетьман Данило Виговський, відвідавши табір І. Апухтіна, розповідав останньому, що перед самою битвою: «Плотавской де полковник Мартын Пушкарь с самоволцы просил у гетмана прощения, и чтоб меж их ссоры не погибли напрасно невинные православных християн души…». Найімовірніше, це був лише відволікаючий маневр з боку повсталих, Водночас, не можна відкидати і можливість того, що будучи оточеним, М. Пушкар в останній момент, аби не допустити розгрому, а відтак – і своєї загибелі, все ж мав намір порозумітися з гетьманом.
Саме про такий розвиток подій оповідає стольник В. Кикін: «полтавской полковник Мартын Пушкарь договорился было з гетманом Иваном Выговским помириться… и полковник Мартын Пушкарь в обоз, к гетману с ним, Васильем Петровичем, из Полтавы ехать было хотел, и его из города не выпустили полтавского полку козаки и запорожцы, которые пришли с Барабашем и мириться с гетманом Иваном Выговским не велели…». Таким чином, виходить, що бій було розпочато на вимогу голоти, яка зібралася в місті.
Генеральний бій розпочався в ніч з 30 на 31 травня 1658 р. нападом М. Пушкаря на гетьманський табір: «И полтавской полковник Мартын Пушкарь и Яков Барабаш и Довгаль со всем своим войском из Полтавы приходил в ночи на гетманский обоз и гетмана и козаков всех от обозу выбили вон, а армату войсковую взяли, а скарбы гетманские и у всех козаков пограбили и его, Василья Петровича (тобто Кікіна), и людей его и путивльцев детей боярских, которые по государеву указу с ним Васильем Петровичем, из Путивля посланы были, застали в обозе и животы и лошади у него, у Василья Петровича и у путивльцев ограбили…» – тобто, на першому етапі бою М. Пушкарю вдалося вибити І. Виговського із табору, захопивши навіть гетьманську булаву. Вірогідно, такому розвитку подій сприяли і згадані раніше переговори полковника з Филоном Джеджалієм. Польський посол Беньовський про ці події оповідає так: «Коли Пушкаренко підійшов під крило, Джеджалій відразу ж зробив йому в своєму таборі вулицю, і, з’єднавши свої сили, вони поспіхом кинулися до шатра Виговського, щоб його живцем схопити. Але Виговський, почувши крик, як був кинувся тікати, бо не роздягався, і, схопивши коня, ледве сам-десять втік до Карач-бея». Однак утеча І. Виговського коштувала Джеджалію життя: «Не захопивши гетьмана у шатрі, Пушкаренко повернувся до Джеджалія, кажучи, що зрадив мене – нема Виговського, – і власноручно на цьому ж місці біля шатра Виговського Пушкаренко вбив Джеджалія». Такий розвиток подій здається цілком можливим уже хоча б тому, що це – остання згадка про Филона Джеджалія, чиє ім’я з цього часу зникає з історичних джерел.
Вибивши І. Виговського із табору, голота, яка знаходилася у війську М. Пушкаря, одразу ж кинулася грабувати гетьманський обоз, Дався взнаки соціальний склад війська полтавського полковника. Голота забула про військові справи, побачивши матеріальні цінності та горілку. Це дало можливість І. Виговському зібрати сили та за допомогою татар розпочати наступ, який закінчився перемогою гетьмана.
Найкраще дає відчути напругу битви її опис, поданий Самійлом Величко у його фундаментальному «Літописі»: «Пред светанем теди за години две или полтори, выйшол Пушкар з Полтави зо всем войском своим конним и пешим… и егда слонце з оцеяну [океану] златовидние свои на свет почало пристирати лучи, тогда абые Пушкар нечаяно вдарил крепко на обоз Виговского, и неготовое до бою войско зоставши, попудил и выгнал оное все преч з обозу. Виговский потим зараз пришедши до справи, обернулся з своим всем войском на Пушкара, и вигнал оного тогда-ж з обозу своего, и далей за ним почал был ку Полтаве наступовати; леч гди на тот час приспел з Полтави Барабаш ку Пушкарове з Запорожцами, тогда знову Виговского войско зломивши и преч оное погнавши, цале обоз Виговского зо всем опановали, и един на лупах [грабунках] тогдашних, а другие пьянице на куфах [тут: діжках] горелчаних засевши, не чаяли уже весма щастю своему отмени. Виговский при такой двокротной своей от Пушкара конфузии, влегце и згола ни при чом оставшися, все достатки свои в обозе своем отбегши, и по неволе Пушкаровцам оние в дуван [грабунок] оставивши, сам чим найскорей до Орди удался, и оную з собою от Соколлих байраков взявша, и зо всем войском Козацким и з двома полками помененними Немецкими совокупившись, приспел знову на Пушкара до опанованого обозу своего; где немци от Пушкарових Дейнеков киями обезчещенние, и нимало им двомя полками немогучи постояти, з великою конфузиею утекли преч от единого полку Дейнецкого, и жадной себе за службу нагороди от Виговского недожидаючись, прошли просто назад чрез Чигрин в свою Немецкую землю. А Виговский з Козаками и Татарами на несправное, в обозе своем розгостившоеся з Пушкарем войско крепко ударивши, и превеликий бой учинивши, наконец зломил и поразил оное все наголову, на розние сторони роспудивши и там оние подокончавши. В яком бою Барабаш з Запорожцами мало попрацовавши, а пограничную свою певне увидевши, отлучился зачасу от Пушкара, и уйшол хоч не зо всеми Запорожцами…».
Таким чином, битва під Полтавою 1658 р. зовсім не була традиційним для того часу збройним протистоянням двох армій, з чітко окресленим полем бою. Вона охопила широкий простір відкритої місцевості між кількома населеними пунктами і проходила, з перемінним успіхом, у кілька етапів.
Згодом миргородський полковник Г. Лісницький у листі до московського посла І. Апухтіна, сповіщає про п’ятнадцятитисячні втрати вбитими у війську полтавського полковника. Що ж до долі самого Мартина Пушкаря, то Самійло Величко вважав, що він «премного в том бою працуючи… прийшол наконец до того, же в своей молодецкой, от единого доброго козака отсеченной, и на копии до Виговского в обоз намета принесенной быти допустил главе». Однак є й інші версії. Безпосередній учасник подій Яків Барабаш у своїй реляції, направленій воєводі Г. Ромодановському, датованій 4 червня, пише: «Був бій і на тім бою Пушкаря взяли, і Виговський велів з нього таку кару вчинити, що відтявши йому голову посадили на списа і так він велів її возити по полках». Такий розвиток подій підтверджує і Барабашів козак Яків Андріїв: «…а Пушкаря з козаками, що були в обозі Виговський здобув, і Пушкаря скарав на смерть; відтявши голову велів на списа всадити і так по полках возити, а козаків велів побити…». Залишки пушкарівців втекли під охорону Г. Ромодановського, який стояв у цей час біля Прилук.
Що ж до долі самого полкового міста, то відомо, що після страти М. Пушкаря гетьман на списові відправив туди голову полковника, після чого Полтава запросила пощади, яку «огнем і мечем привітавши, остаток її заховав в цілості». Археологічні дані побіжно свідчать, що постраждати могли лише передмістя та посад, а сама фортеця очевидно була збережена. Руйнувати її повністю гетьману не було жодної вигоди, адже полк не ліквідовувався ‒ його тимчасовим полковником став славнозвісний Іван Богун. І хоча московський воєвода, який напередодні був призначений до Полтави, але на час битви перебував у Бєлгороді, доповідав до Москви, що «Черкаський город Полтава тепер зруйнований і спалений без останку, коли великий государ призначив туди воєводу, то треба б цей город відбудувати зараз і спішно», навряд чи гетьман міг би собі допустити повне зруйнування фортеці, яка була чи не найбільш значним укріпленням як на татарському шляху, так і поряд із бунтівними запорозькими землями. Безсумнівним у цьому випадку є лише те, що околиці міста піддалися розграбуванню татарами Карач-бея. Захопивши великий ясир, вони зосередили його на Полуозері під Стасівцями, «але коли збирались уже вести його до Криму, військо Виговського підняло крик… і він позволив їм відібрати той ясир у татар».
Щодо Якова Барабаша, який фактично втік з поля бою, то він після поразки повстання шукав захисту в таборі у бєлгородського воєводи князя Г. Ромодановського, який знаходився в Прилуцькому полку, водночас розсилаючи по Україні свої універсали, під якими, що цікаво, підписувався гетьманом. Але під час переїзду в Київ до воєводи В.Шереметєва, незважаючи на надану Ромодановським охорону, він був на початку вересня того ж року захоплений у містечку Гоголів (нині село Броварського р-ну Київської обл.) гетьманськими військами і невдовзі страчений за наказом І.Виговського.
Та недаремно, розпускаючи полки, гетьман Виговський «наказав їм бути у всілякій готовності до воєнної оказії». Вже невдовзі по придушенню повстання М. Пушкаря, побачивши що Московське царство почало відверто підтримувати антигетьманську опозицію на Лівобережжі та Запоріжжі, та остаточно зневірившись у його підтримці, Іван Виговський уклав у вересні 1658 року Гадяцьку угоду з Річчю Посполитою. Згідно з її умовами, козацька Гетьманщина мала перетворитись на Велике Князівство Руське і стати рівноправним членом триєдиної (польсько-литовсько-української) Речі Посполитої. Але її реалізація наштовхнулась на протидію як всередині України, так і в недалекоглядних правлячих колах Польського королівства.
Тож повстання М. Пушкаря, розпочате ним проти центральної гетьманської влади, основною причиною якого стали амбітні плани полтавського полковника із захоплення гетьманської булави, відкрило нову добу в історії України. Це була епоха Руїни, як її з болем називають українські історики.
Більше матеріалів на віртуальній мапі: https://map.codpa.org.ua/?visitid=14355