Сьогодні 180 років від Дня народження нашого земляка, правника, відомого етнографа, перекладача, історика, почесного члена Полтавської археологічної комісії – Василя Милорадовича. Свого часу, пішовши у відставку з посади мирового судді Лубенського повіту, Василь Петрович перетворив свою юридичну кар’єру на фундамент для унікальних наукових відкриттів.
Адже він не пішов на спокій, а здійснив «дауншифтинг» у світ іншої науки, ставши одним із найкрутіших етнографів свого часу.
Розглядаючи конфлікти селян, він бачив «виворіт» народного життя, який зазвичай прихований від сторонніх очей. Це дозволило йому вивчити реальний побут «невидимих» людей – наймитів та сільських робітників, та стати збирачем їх специфічного фольклору. Також використовуючи свої знання про місцевих людей та природу, він пояснив походження багатьох дивних назв (мікротопонімів) на історичній Лубенщині.

Загалом Милорадович написав понад 20 досліджень, які передав Харківському історико-філологічному товариству. Його цікавило все – від дитячих казок та народної медицини до переплетення язичництва з християнством у сільських оповідках. А вершиною визнання стала збірка «Казки й оповідання, записані в Лубенщині» (1913 р.). За цю працю Російське географічне товариство нагородило його срібною медаллю. Це був своєрідний «Оскар» того часу для етнографів.

Як виявилось, спираючись на реальні археологічні об’єкти Лубенщини та нашу віртуальну мапу, за допомогою книг Василя Милорадовича ми навіть можемо створити уявну мапу поширення нечистої сили з науковими прив’язками).

У селі Хитці, наприклад, свого часу відбувався справжній містичний бізнес – «Млин, що сам молов». Тут Милорадович записав легенду про місцевого господаря, який побудував млин, але його справи йшли важко. Одного разу, коли він сидів засмучений, до нього з’явився чорт і запропонував угоду: «Що ти мені даси, як я так зроблю, що саме зерно битиметься?». Це класичний для фольклору сюжет про «технологічний прорив» за ціну душі.
Місцеві вірили, що деякі млини (особливо водяні чи вітряки, які стояли на відшибі) працювали занадто швидко і справно не просто так а, тому що мірошник знався з нечистим. Чорти нібито крутили крила вітряка навіть у безвітряну погоду.
Чорти чортами, а всіляких давніх оборуток тут гадаємо було достатньо. Адже археологічні дані свідчать і про наявність тут городищ та курганів скіфського часу, і про розташування руського городища біля села Хитці:https://map.codpa.org.ua/?visitid=6587

А у селі Литвяки, де він проживав, Василь Петрович записав оповідки про справжнісінький ґорор який можна назвати «Вареники та мерці». Місцева мешканка Наталія Кедева розповідала що на «мрецький Великдень» (чистий понеділок) чоловік їв вареники і задержав сира в роті до дванадцяти часів. Вийшов з хати — світиться в церкві. «Піду подивлюсь, що таке?» Пішов, коли собрались мертвяки у церкві і просять його: «Уділи нам того, що в тебе є». Він острахнувсь, каже: «Тут я вам не дам. Пойдем на кладовище, я вас там розділю». Повів їх на кладовище, каже: «Сідайте у лави, малі до малих, великі до великих». Поки він їх сажав, півень заспівав, вони по містах пішли». Страшно? Ото ж…
Але воно і не дивно, адже мерців у Литвяках завжди було предостаньо – тут, в урочищі Затін, знаходиться неолітичне поселення, а в іншому урочищі під назвою «Селище», є поселення доби бронзи та скіфського часу.

У селі Піски, де знаходяться поселення доби бронзи, курганна група та поселення черняхівської культури, виявляється часто були помічені пернаті ящури-змії: «Сиділа я на полу, і повз мене загуло, неначе човен, так, як сонце, зійшло. Він не вглядів», «Летів він, як в’язка соломи, я впала ниць», «Двічі бачила змія: голова клубок, а далі мотовило. Згинається, як гадина. Низько летів, іскрив» – переказують очевидці.

Цей різновид нечистої сили вочевидь дуже полюбляв Лубенщину, селяни розповідали: «Я на віку чотири раза бачив змія; первий раз стояло нас на юлиці шість парубків. Коли де й він узявсь, летів клубком і обсипав нас іскрами. Полетів на провалля. Другий раз ішов я сам на юлиці, співаю. Він мов з Чумакова двора на Мар’їн сад полетів. Летів низько, такий, як міх ковальський. Третій раз нас троє і дві дівчат гуляли. Летів він високо з Якимової левади. Род днища, розпарусивсь і іскри малі. Четвертий раз я воли пас. Летів він тоді найвище з Снітина на Стінку. Мов угору та вниз, як горобець».

О, село Снітин взагалі справжній клондайк у всіх сенсах – і етнографічному, і археологічному! Тут за словами місцевої селянки К. Прихідькіної, водилися вчені відьми, цілий відьмацький «спецназ», який одного разу викрав місяць. Ці високорангові відьми не лише закрили розпущеними косами небо і хмари, а загнали Місяць у хлів, наче худобу, і там його здоїли! Вірили, що з Місяця тече кров, а якщо змішати її з молоком, – отримаємо речовину цілком годну для відьомських чарів.
Інша місцева оповідачка, Д. Сизоненкова, розповіла історію про «мазь для польотів», але дещо в кулінарній обробці – їстівну. Наймит підгледів, як у хаті його хазяйки вночі зібралися жінки. Вони наварили вареників, вмочали їх у якусь дивну рідину («хто їх зна у віщо») і, з’ївши по одному, вилітали вгору через димар.
Куди ж без скарбів на такій багатій на археологію місцевості? Оповідка про білого Коня, записана від жителя Н.: на Великдень один чоловік у Снітині йшов повз гору, і раптом побачив, що льох у горі відчинений, всередині горить світло, а біля дверей стоїть білий кінь. Але тільки-но піднявся вітер — щось «хряпнуло», і все зникло: гора засунулася, дверей не стало. Милорадович зазначав, що на тому місці лишився тільки рівець, який місцеві обходили стороною. Це типова легенда про «заклятий скарб», який відкривається лише раз на рік.

Іноді археологія напряму втручалася в суспільне життя, особливо надвечірнє – «Старик ішов з шинку пізно. Вдарило його по ногах, він пада. Доходить до свого двора — валом переснована улиця. Як уплутавсь він у той вал, кричить: «Рятуйте!» Два чоловіки вивели його, довели додому, кажуть: «Парасю! Візьми свого чоловіка». Тим же чоловікам не було валу, а старику єсть — обмарило». Як бачимо, давні вали вигулькували у самих неочікуваних ситуаціях нагадуючи таким чином, мабуть, про багате археологічне минуле Снітинщини.
Що теж не дивно. Де б ще зібралися разом поселення ранньобронзової доби, дніпро-донецької та черняхівської культур? А на березі р. Сули ще й знаходяться відоме руське городище, залишки літописного міста Кснятин:https://map.codpa.org.ua/?visitid=6314 та його курганний могильник: https://map.codpa.org.ua/?visitid=6196.

Лукім’я. Якщо у Снітині панувала магія, то в давньому Лукім’ї Василь Милорадович переважно увімкнув режим «Індіани Джонса». Досліджуючи знамениту гору, де колись стояла фортеця, він перевірив стару легенду про підземні ходи. І таки знайшов їх сліди! Він виявив провалля, що підтверджувало існування потаємного тунелю, яким захисники міста спускалися з гори до Сули по воду під час облоги.
І знову, не дивно, адже саме тут знаходяться комплекс городища та селища руського часу і козацької доби, рештки літописного міста Лукомль, сотенного містечка Лукім’я: https://map.codpa.org.ua/?visitid=5165

Проте, не обійшлося і без відьом, звісно ж! Хто зна, можливо саме тут було розроблено помиральні інструкції для відьом з “провірчуваням” стелі – «Відьма вмирала трудно, провертіли стелю, та впала глина їй на губи, вона й кончилась. Вийшла жінка з хати, коли чорний собака вискочив з-під стелі» – записано зі слів М. Якимовської в місті Лукім’я.

Лубни-Терни. Ну і куди ж без головного відьомського місця сили – Лисої гори?
Найвідоміша з них – поблизу села Терни (Тернівська толока), на південній околиці Лубен. Як писав дослідник: “За давніми легендами відьми улаштовували на Лисій горі шабаш. Хоча відьмацький шабаш і тривав тільки три дні, та відьми так шалено та несамовито витанцьовували, що трава геть була витоптана. Саме через це такі місця й отримали назву «Лиса гора».
А ще Василь Милорадович дуже добре знав, що на лубенській Лисій горі знаходилися стародавні кургани, в яких, за словами К. Бочкарьова, «зберігся конгломерат народностей від троглодита до поляків та козаків». Знав Василь Петрович і про археологічні розкопки цих курганів, але найцікавішою у даному контексті є не офіційний перелік знахідок, є переповідка місцевого мешканця, який брав участь у дослідженнях: «Викопували кістки, горшки, маленькі стріли. Шведи тут жили і шведський князь. І гроб найшли, і коври, – так взялось землею. Кругом люде, кості, то його прислуги. Їх живими закопували; ями круглі, як упав у яму, так він і є».
Як бачимо, пересічні мешканці щиро вірили, що захоронення зі стрілами та «з прислугою» – це сліди шведів (про численні шведські топоніми та Шведські могили, і чому всі поголівно вірили у шведські поховання – читайте наші матеріали тут:https://www.codpa.org.ua/do-pytannya-pro-toponimy-shvedski-mogyly/.

А тому й відьомські триденні шабаші на Лисих горах у такому руслі не виглядають чимось дуже унікальним. Можливо, прості люди Лубенщини просто помилилися, і ніякого триденного шабашу не було… Був лише дводенний)))
А на самій Лисій горі біля Тернів, як ми згадували вище, знаходиться відома комплексна памʼятка археології місцевого значення: Поселення і курганний могильник в ур. Лиса Гора, епохи енеоліту – бронзового віку, скіфського часу та доби Русі: https://map.codpa.org.ua/?visitid=6344

Відомо, що за доброзичливість та людське ставлення, Василь Петрович Милорадович отримав письмову подяку від жителів села Лукім’я, а за свої наукові праці отримав визнання географічного товариства. Але його головна заслуга в іншому: він показав, що історія це не сухі дати, а живий світ, де поруч із церквою живуть відьми, у млинах крутять жорна чорти, а під ногами лежать забуті козацькі підземелля. А найголовніше, що все це має реальне археологічне підґрунтя, адже містичні оповідки виникали не на пустому місці, а, як бачимо, підкріплені реальною давньою історією цього краю.

У колажі використано малюнки Ігора Вишинського з книги Василя Милорадовича «Українська відьма. Нариси з української демонології».

За матеріалами: Моргунов Ю.Ю. Древнерусские памятники поречья Сулы. Kурск: издание ИА РАН, Kурск. гос. обл. муз. археологии, 1996. С. 74-92; Милорадович Василь Петрович. Українська відьма : нариси з української демонології / упоряд., пер. і передм. О. М. Таланчук ; прим. В. П. Милорадовича, О. М. Таланчук ; худож. оформ. І. А. Вишинського. Київ : Веселка, 1993.72 с.; Милорадовичъ В. Лесная Лубенщина. Оттискъ изъ журнала «Кіевская Старина». Киевъ: Типо-литографія Императорскаго Университета Св. Владимира Н.Т. Корчакъ-Новицкаго, Меринговская улица, № 6, 1900. 94 с; Милорадович В. Степная Лубенщина. Киевская Старина. 1904. Январь-Март. С. 179-200, 348-382. Апрель-Июнь. С. 36-72; Милорадович В. Средняя Лубенщина. Киевская Старина. 1904. Сентябръ-Декабрь. С. 245-296, 209-240, 518-539; Милорадович В. Снетинская старина. Кіевская Старина. 1897. Сентябрь-Октябрь. С.319-335, 6-26; Сидоренко Г. О., Махно Є. В., Телегін Д. Я. Довідник з археології України. Полтавська область. Київ : Наукова думка, 1982. 107 с.

Інші матеріали можна переглянути на сторінці нашої онлайн-карти: https://map.codpa.org.ua/

Матеріал підготували: Юлія Деркач, В’ячеслав Шерстюк.