Сьогодні в рубриці «Знахідка» з шумом і брязкотом будемо розганяти зло, ну хоча б погані настрої та думки, бо маємо для цього спеціальний «інструмент»!
У світі археології існують предмети, які важко віднести до однієї категорії. Вони є одночасно й прикрасами, й елементами одягу, і музичними інструментами. Саме такими артефактами є давньоруські ґудзики-дзвіночки – «шумливі» свідки епохи Русі. Кілька таких були знайдені В’ячеславом Шерстюком та Олександром Прядком під час розвідок на території Чутівського археологічного комплексу на околиці с. Чутівка на Полтавщині у 2014 році.

Це ґудзики-дзвіночки (бубонці) грушоподібної форми з хрестоподібним прорізом, які у верхній частині мають вушко. Нижні частини («пелюстки») чотирьох бубонців орнаментовані у вигляді 2-3-х горизонтальних ліній зі скошеними насічками під ними. У більшості всередині збереглися круглі кульки.

З погляду музичної археології руські бубонці належать до найпростіших самозвучних інструментів (ідіофонів), а за класифікацією визначаються як струшувальні брязкальця, звук у яких народжується опосередковано, внаслідок вільних рухів людини. Конструктивно такий предмет є порожнистою кулькою з прорізами та вушком для кріплення, всередині якої, зазвичай, міститься металева дробина. При цьому саме наявність прорізу дозволяє відрізнити бубонець від звичайного ґудзика, навіть якщо внутрішня кулька була втрачена.

Науковці припускають, що бубонці еволюціонували з маленьких дзвоників, яким майстри згодом навчилися надавати замкнутої форми. У добу середньовіччя їх виготовляли переважно з олов’яної чи свинцево-олов’яної бронзи, рідше з чистої міді. Залежно від технології виробництва дослідники поділяють ці вироби на кілька основних груп, що допомагає у їх датуванні. Найдавнішими вважаються двочастиннолиті (з вертикальним швом), зокрема гранчасті хрестопрорізні та кулеподібні, які побутували з кінця X до початку XII ст. Пізніше поширилися тиснені бубонці, спаяні з двох половинок (з горизонтальним швом), причому невеликі кулеподібні екземпляри діаметром 8-14 мм часто слугували саме ґудзиками. Ще один тип – суцільнолиті вироби, став характерним вже для післямонгольського часу.

Археологічні знахідки в курганах та на селищах (наприклад, у Києві, Чернігові, Шестовиці) свідчать про широке використання бубонців у вбранні як жінок, так і чоловіків: їх носили у складі намиста, на грудях або на поясі. Вражаючим прикладом моди тих часів є жіноче поховання з Кветунського могильника (XI-XIII ст.), де було виявлено три великі бубонці на попереку та намисто, складене зі ста маленьких кулеподібних брязкалець. Окрім елементів одягу, мідні бубонці також декорували кінську збрую, але переважно у похованнях за язичницьким обрядом (X – поч. XI ст.).

Часто ці предмети поєднувалися з іншими «шумливими» підвісками й вважалися амулетами-апотропеями, здатними відганяти зло, що було особливо поширеним серед тогочасних слов’янських племен.

Сподіваємось було цікаво! Ми й на далі, у цій рубриці, будемо продовжувати знайомити Вас з цікавими знахідками, майбутніми музейними експонатами, «звітуючись» таким чином про свою роботу.