Четверта точка на маршруті «Українські Афіни Полтавщини» – село Велика Обухівка.
Як відомо, до лав українського козацтва приймали вихідців як з різних країв, так і з інших народів. Особливо це стосувалось представників лицарського стану, які в Україні швидко перетворювались на вірних оборонців своєї нової Вітчизни, одружувались на українках, а вже їхні діти навіть уявити себе не могли поза українством. Вони виростали відданими дітьми неньки-України і при першій нагоді виступали на її захист. Такий шлях пройшов і рід Капністів, найвідоміший з яких Василь Васильович увійшов в історію не тільки як видатний поет і драматург, покровитель мистецтва, а і палкий патріот України, готовий покласти життя на її оборону та збереження.

У XVIII столітті, після початку реформ Петра І, Російська держава широко відкрила двері для емігрантів з Європи. Новостворена імперія потребувала кваліфікованих кадрів у військовій, адміністративній, науковій сферах. Це надавало можливість представникам елітарних верств суспільства інших країн зробити стрімку кар’єру на імперській службі. Чільне місце в еміграції належало вихідцям з Балканського півострова, які зазнавали все більшого утиску з боку Османської та Австрійської імперій.
Саме вихідцями з іонічних греків був і рід Капністів, засновник російської гілки якого Петро перейшов на службу до Петра І під час невдалого Прутського походу. Його син Василь, вже з прізвищем Капніст, зробив блискучу військову кар’єру в Росії. За свою відвагу та вірну службу В.П. Капніст одержав у 1743 р. від імператриці Єлизавети грамоту на ряд маєтностей в Україні, переважно на Полтавщині. Серед них була і Обухівка Сорочинської сотні. Саме це село стало в першу чергу асоціюватися в майбутньому з родиною Капністів.
На сьогодні воно розкинулось на правому березі швидкоплинної річки Псел, а історія його виникнення сягає своїм корінням початку XVІІ століття. Спочатку село називалося Бухалівка та вже на карті французького інженера Гійома Боплана значиться як Хобітовка, і лише з 50-х років XVІІ століття іменується Обуховим.
Одружившись вдруге з представницею однієї з найшляхетніших родин Гетьманщини Софією Дунін-Борковською, бригадир Василь Петрович Капніст започаткував українську гілку роду, найвідомішим представником якої і став Василь Васильович Капніст.

1. Фрагмент портрету Василя Васильовича Капніста. Художник Володимир Боровиковський. 1790 -ті роки.
​​2. Герб родини Капністів. Девіз «SUB IGNE IMMOTUS», що означає – «У вогні непохитні».

Василь народився 23 лютого 1758 р. саме в родинному маєтку Обухівка, через кілька місяців після героїчної загибелі батька у Східній Прусії. Його вихованням займалась мати, жінка з винятково високим рівнем української національної свідомості, про яку відомо, що навіть на аудієнцію до імператриці вона з’явилась в українському народному вбранні. Коли ж її син одружився, то за спогадами самої невістки, «свекровь не любила её потому единственно, что она была русская, и не называла её иначе, как „московка“», і тільки пізніше їхні стосунки налагодились. До речі, дружина Капніста, Олександра Олександрівна Дьякова, поріднила його з відомими російськими поетами Миколою Львовим та Гаврилом Державіним, що були одружені з її рідними сестрами.
Для Софії Борковської було цілком ясно, що передати синові любов до рідної України ще замало, а потрібна справжня, ґрунтовна, класична освіта. Василь Капніст блискуче вивчив латину, німецьку, французьку мови, ознайомився зі світовою літературною класикою. Частину життя віддав він і військовій справі. Закінчивши школу лейб-гвардії Ізмайлівського полку, п’ятнадцятирічний Василь Капніст у 1771 р. був зарахований до нього на службу капралом, а незабаром підвищений у підпрапорщики. Вже на початку наступного року він перейшов сержантом у гвардійський Преображенський полк, де в 1775 р. одержав перший офіцерський чин прапорщика. Проте воєнна служба не вабила нащадка войовничих пращурів, тож невдовзі він вийшов у відставку.

1. Портрет дружини Василя Капніста Олександри Дьякової. художник Володимир Боровиковський. 1793 рік.
2. Портрет молодшого сина – Олексія Капніста. сер. ХІХ ст.

Василь Васильович не одразу визначився, чим же він хоче займатись. Так на початку 1782 р. Василь Капніст був обраний провідником дворянства миргородського повіту, але вже в серпні виїхав до Петербургу, одержавши посаду контролера Головного поштового правління. У травні 1783 р. він полишив і цю службу та повернувся до України. В січні 1785 р. вже київським дворянством Василь Капніст був обраний у губернські провідники, а з 1787 р. деякий час служив головним наглядачем київського шовковичного заводу. В 1799 р., перебуваючи в Петербурзі у власних справах, він був призначений до театральної дирекції на посаду «по розгляду всіх п’єс і переправлянню оних».
Василь Капніст доклав багато зусиль для пожвавлення інтересу публіки до театру, який був тоді у столиці імперії в занепаді, серед іншого викликавши з Москви кількох талановитих акторів. Пропрацювавши при театральній дирекції до 1801 р., Василь Капніст при звільненні був вшанований чином статського радника. Після цього він врешті-решт повернувся в рідну Обухівку, де й провів останні 22 роки свого життя.

Під час перебування у Петербурзі Василь Капніст почав писати вірші й увійшов до кола відомих літераторів того часу.
Перший літературний твір Василь Капніст написав у 1775 p., але найбільш прославився створивши у 1783 р. знамениту «Оду на рабство», опубліковану лише в 1806 р. Цей твір — своєрідний протест проти скасування російським урядом державної автономії України, зокрема остаточної ліквідації козацького полково-сотенного устрою Гетьманщини.
Так, історик Дмитро Бантиш-Каменський, який добре знав Василя Капніста, стверджував, що «Оду на рабство» написано «о порабощении Малороссии», а її автор виступав «за восстановление гетманского правления». В 1796 р. у Петербурзі вийшла перша збірка віршів Капніста, а у 1798 р. він надрукував комедію «Ябеда», в якій засуджував російську колоніальну політику в Україні, а також викривав розповсюджене на той час хабарництво та наклепництво. Саме ця комедія принесла її автору всеросійську славу і стала надзвичайно популярною не лише у літературних колах, а й серед освіченого дворянства України та Росії.
Водночас у своїх ліричних поезіях «Обуховка», «В память Береста» Василь Васильович оспівував українську природу та жителів своєї Батьківщини. Також він створив переспів популярного вірша Григорія Сковороди «Ой ти, птичко желтобоко», переклав на російську мову «Слово о полку Ігоревім», зробивши цікавий коментар, в якому підкреслено українське походження і українські особливості цього твору. Всі поетичні твори Капніста були написані російською мовою, проте в спілкуванні він віддавав перевагу живій українській мові.

«Оды. Стихотворения», «Ябеда» та інші наукові публікації до теми ви зможете знайти на – https://map.codpa.org.ua/ на візитівці четвертої точки маршруту – Маєток В.В. Капніста (В. Обухівка)

Серед українського дворянства Василь Капніст користувався великим авторитетом.
Після повернення на Полтавщину, він займав посади генерального судді Полтавської губернії (з 1802 року), був директором народних училищ, а в 1817-1822 pp. – полтавським губернським маршалом дворянства. Усі ці посади були виборними, а від державної служби поет після відставки ухилявся, обов’язки ж директора народних училищ Полтавської губернії він виконував безоплатно.
Саме на цій посаді Василь Капніст відкрив будинок виховання дітей бідних дворян у Полтаві на кошти меценатів, яким була не байдужа доля дітей з незаможних родин. Наглядачем цього навчального закладу став видатний український поет і талановитий педагог Іван Петрович Котляревський.
Сучасники зазначали, що справжнім сенсом життя Василя Васильовича були поезія та боротьба проти суспільної несправедливості. При цьому справі захисту покривджених, бідних, ображених він віддавав усього себе. Дочка поета, Софія Капніст-Скалон, згадувала: «Батько мій любив пристрасно батьківщину свою і готовий був жертвувати всім майном своїм для блага Малоросії; при найменшому гнобленні або несправедливості начальників він летів до Петербурга, кидав сімейство своє, робив борги і, воюючи часто з відомими людьми, майже завжди повертався переможцем. Єдиним бажанням його було — відновити колишній добробут і багатство Малоросії і оживити, так би мовити, народ, який ще пам’ятав свою волю…».
Тож не дивно, що у 1787 році Василь Васильович Капніст разом з групою аристократів-автономістів підготував проект відновлення козацьких формувань в Україні («Положение, на каком может быть набрано й содержано войско охочих козаков»), який, незважаючи на підтримку Петра Рум’янцева-Задунайського і Григорія Потьомкіна, був відхилений царським урядом.
Цікаво, що в останні роки XVIII ст. Василь Капніст уважно стежив за подіями на північноамериканському континенті і неодноразово говорив рідним та близьким про бажання переселитись до Америки. Його гарячковість а також виразна опозиційність дали йому в товариському колі друзів прозвисько «Васька Пугачов». Так Микола Львов у 1778 р. писав з Києва: «У здешнего губернского предводителя Васьки Пугачева сын родился, Николай».
Але найзагадковішим та найбільш відважним вчинком Василя Капніста стала таємна поїздка до Берліну у 1791 році. Напівтаємно прибувши до столиці Прусії письменник добився аудієнції в королівського канцлера, графа Герцберга і несподівано для останнього поставив йому питання: чи може пруський уряд надати допомогу (моральну, політичну, а, можливо, і військову) тим в Україні, хто готовий почати боротьбу проти “московської тиранії” та “деспотизму Потьомкіна”. Навіть на сьогодні неясно, які конкретно дворянські або козацькі суспільні прошарки представляв у даному разі Василь Капніст, який був добре знайомий із багатьма представниками тогочасної української еліти – Петром Симоновським, Іваном Туманським, Опанасом Лобисевичем, Іоаном Левандою, родинами Лизогубів, Дуніних-Борковських, Гудовичів.

Ясно одне: в українському соціумі того часу були радикально налаштовані люди, які нарівні з поетом поділяли його погляди та були готові до рішучих кроків. Зрозуміло й інше: незважаючи на напружені на той час відносини між Прусією та Російською імперією, Василь Васильович дуже ризикував, бо реальною була можливість, що пруський уряд повідомить про його зондаж до Петербургу. Проте Герцберг дав дуже ухильну відповідь, і водночас не розкрив таємницю цього зрадницького, з російської точки зору, візиту царському уряду. Варто додати, що ця історія стала відома лише у 1888 році з паперів, випадково знайдених у пруських архівах.
Таким чином можна впевнено стверджувати, що незважаючи на свою показну службу Російській імперії, Василь Васильович Капніст був одним з лідерів опозиційного руху українського дворянства проти ліквідації автономії України, а його маєток в Обухівці – не тільки одним з центрів тодішньої української культури, а і можливо осередком української шляхетської опозиції, про яку, на жаль, досі дуже мало відомо.

Справедливо буде назвати маєток у Великій Обухівці і одним з осередків просвітництва на Україні. Адже тут бували Василь Ломиковський, Іван Котляревський, сюди приїздили Гаврило Державін (липень 1813 р.), Микола Гнєдич; на початку 20-х рр. XІX ст. збиралися майбутні декабристи Сергій Муравйов-Апостол, Михайло Бестужев-Рюмін, Михайло Лунін, Олександр Поджіо, Павло Пестель. У сім’ї Капністів виховувався декабрист Микола Лорер.

Діяв у Обухівці і домашній театр, серед п’єс якого ставили звичайно ж й комедію “Ябеда” самого власника. Ролі в ній виконували, зокрема, і батьки Миколи Гоголя, з якими Василь Васильович підтримував дуже близькі та теплі відносини. Сім’я Гоголів-Яновських взагалі часто бувала у Обухівці, і збереглась легенда про те, як саме Василю Капністу п’ятирічний Микола Гоголь прочитав свої перші дитячі вірші, після чого відомий поет сказав його батькам: «Із нього буде великий талант, аби тільки доля послала йому в наставники вчителя-християнина».
Особливо близька дружба пов’язувала власника Обухівки з відставним царським вельможею, сенатором і членом Державної ради Дмитром Трощинським, що жив у Кибинцях, та драматургом і перекладачем Іваном Матвійовичем Муравйовим-Апостолом, маєток якого Хомутець знаходився за 20 км. Сини Василя Капніста, Олексій та Семен, тісно спілкувались з братами Муравйовими-Апостолами і були членами Союзу благоденства. У 1823 р. Семен одружився з донькою господаря Хомутця Оленою.
За описами сучасників, в Обухівці був влаштований навіть своєрідний музей під відкритим небом.

1. Василь Васильович Капніст. Гравюра кінця XVIII ст.
2. Таріль із зображенням будинку Василя Капніста. Середина XIX ст.

Російський археолог Олександр Єрмолаєв після подорожі у 1810 р. Україною писав у своїх листах: «В бытность нашу в Обуховке я срисовал два истукана, находящиеся в саду у Василия Васильевича. Они присланы к нему из Екатеринославской губернии. Оба они высечены из серого песчаного камня. Один изображает мужчину, а другой женщину. Лица у обоих калмыцкие; доказательством, что народ, их поставивший, был народ калмыцкой породы…».
Відомо також, що опікувався Василь Капніст і збереженням пам’яток старовини на Кримському півострові. Після того, як він разом з дочкою Софією та вдовою поета Гаврила Державіна відвідав у 1819 році Крим, оглянув фортецю Судак та Отузську долину, його обурило знищення пам’яток старовини, яке він спостерігав тут повсюдно. 20 грудня 1819 году Капніст звернувся з доповідною запискою до міністра духовних справ та народної освіти Голіцина, де вказав на необхідність захисту стародавніх пам’яток Криму. Він пропонував здійснити заходи «о недопущении впредь для казенных и частных строений истреблять в Тавриде остатки древних зданий и твердынь».

Дмитро Бантиш-Каменський так описав Капніста-людину: «Він був середнього зросту, собою худорлявий, мав приємне обличчя, на якому розум і жвавість характеру яскравими фарбами відображувалися у вогняних очах і насмішкуватій посмішці. В товаристві відзначався він люб’язністю, гостротою і веселістю розмови; володіючи абсолютно російською мовою (що засвідчують його твори), вправно говорив французькою і німецькою, любив найбільше говорити по-малоросійськи і тим збільшував приємність своїх оповідань, захоплюючих і разом з тим жартівливих. Як син Малоросії, любив він млість; писав, лежачи в постелі, в оточенні книжок та паперів».
Близьким до Василя Капніста в останні роки його життя був майбутній керівник повстання Чернігівського полку Сергій Іванович Муравйов-Апостол, якого в сімейному листування називали просто «Сережа». Саме в нього на руках, в гостях у Дмитра Трощинського в Кибинцях, після тривалого запалення легенів і помер Василь Васильович Капніст. Сталось це 28 жовтня (9 листопада) 1823 року. Поховали його в улюбленій Обухівці.

1. Пам’ятник Василю Капністу, відкритий у 2008 році.
2. Могила Василя Капніста в Обухівці. Джерело:aboutukrain.info

Діти Василя Капніста також доклали зусиль до українського національного відродження. Олексій – знайомий Тараса Шевченка – був близьким до кирило-мефодіївців, Семен працював над словником української мови, в салоні дочки поета Софії в Полтаві бували Микола Гулак, Василь Білозерський, Олександр Навроцький. Михайло Драгоманов згадував, як ще підлітком застав на Полтавщині вплив Капністів, з гуртка яких він вперше отримав суворо заборонені тоді «Сон» та «Кавказ» Тараса Шевченка.

Поштові марки випущені до двохсотріччя та сторіччя від дня народження Василя Капніста та Марії Капніст. 1958 та 2014 роки.

1. Акторка Марія Ростиславівна Капніст (Маріетта Ростиславівна Капніст-Сірко) – нащадок роду Капністів.
2. Могила Марії Капніст у родовому селі Велика Обухівка, на Полтавщині, на родинному цвинтарі Капністів.

Маєток Василя Капніста в Обухівці не дійшов до наших днів. У 1958 р., з нагоди 200-річчя від дня народження письменника, на місці будинку Капністів встановлено гранітну стелу, відкрито меморіальну дошку на фасаді Будинку культури. На території парку збереглися могили Василя Васильовича Капніста та його батька Василя Петровича Капніста.
У листопаді 2008 року в рідному селі Василя Васильовича Капніста відбулися урочистості з нагоди відкриття пам’ятника поетові і громадському діячеві, спорудженого за проектом харківського студента Сергія Лінника коштом заснованого в 2007 році нащадками давнього роду Капністів «іменного» фонду.
20 травня 2015 року в Полтаві вулицю Іскровську було перейменовано на вулицю Василя Капніста.

 

Посилання на маршрут – https://map.codpa.org.ua/

Для того, щоб скористатися ним – зайдіть у розділ “Маршрути” й опустіться до маршруту під номером 6  «Українські Афіни Полтавщини»

 

Віталій Сальніков, старший науковий співробітник КЗ «ЦОДПА».

Для підготовки публікації використано матеріали: Розсоха Л. Миргородщина козацька і Гоголівська; Я. Дашкевич Берлін, квітень 1791 р. Місія В.В. Капніста; М. Дмитрієнко. О. Ясь Доля родини Капністів; М. Дмитрієнко. О.Ясь Родинні маєтки Капністів як осередки суспільного та культурного життя Полтавщини кінця XVIII – першої половини XIX ст., та ін.