Багатьом здається, що корупція — це суто сучасна проблема нашого суспільства. Але якщо зазирнути в 17 століття, виявиться, що тогочасні «бізнесмени» та посадовці користувалися схожими схемами, що й зараз.
Правда, різниця була у сприйнятті: серед тогочасної людності хабар часто вважався не злочином, а звичайною фінансовою транзакцією, що не може трактуватись із точки зору моралі. Часом корупція ставала навіть складовою міждержавних стосунків. Як приклад, регулярні виплати так званих «упоминків» кримському хану як Московщиною, так і Річчю Посполитою.
Цікаво, що на українських землях Корони побутувало чимало слів, які вказували на хабарництво: «рукавичне», «підсула», «упоминки», «гарач». Дуже часто із таким значенням вживалось поняття «подарунки».
Корупція процвітала по всій вертикалі влади Речі Посполитої, складовою частиною якого до середини 17 століття було Військо Запорозьке, наведемо кілька прикладів, що стосуються України загалом і Полтавщини зокрема.

💵 Селітряні схеми та контрабанда
У 20–30-х роках 17 століття у Дикому Полі, на Великому Лузі та обжилому українському прикордонні (у тому числі на Полтавщині) активно розвивався такий стратегічний бізнес, як виробництво селітри, що була потрібна для виготовлення пороху. За її незаконне присвоєння винуватців чекало суворе покарання. Коли ставлення короля і Речі Посполитої до низового воїнства, себто козаків, погіршувалося, виходили королівські укази, якими заборонялося продавати селітру (а часто також зброю та борошно) запорожцям на Низ Дніпра.
Але чи працювало це на практиці?
▪️Місцеві урядники (як їх називали, «урядники українні»), любили заплющувати очі на такі розпорядження.
▪️Вони не просто дозволяли козакам забезпечувати себе провізією та зброєю, а й самі споряджали морські походи запорожців на турецькі міста. Взамін вони отримували від низовців великий профіт у вигляді частини здобичі з їх морських «експедицій» та уходних промислів, рибальства і мисливства на Великому Лузі.
▪️Часто ситуацією користувалися різні ділки й після підкупу місцевих урядників цілі валки возів із селітрою рушали у вороже до Речі Посполитої Московське царство. Наприклад, у жовтні 1636 році, незабаром після закінченню московсько-польської війни, одна із таких валок українських купців з Пирятина прибула до Московщини.
Як бачимо, королівські заборони торгувати селітрою та вивозити її за кордон і погрозами застосування суворих покарань, не особливо впливали на ділові справи тогочасних українських «бізнесменів».

🤫 Як козацьку старшину перекуповували за «подарунки»
Одним з видів корупції, що ним Корона підточувала Військо Запорозьке, були т.зв. «подарунки» козацькій старшині від польського військового командування. Вважалося, що «перекуповування одного чи двох чоловік коштувало значно менше, аніж виправа великої армії на війну».

🥂 Політика «фуршетів»
Поляки регулярно дарували козацькій старшині дорогі подарунки та влаштовували за їх участі пишні бенкети. До середини 1630-х років утворилася ціла група реєстрових старшин, які звикли до таких дарунків і виявів шани.
Про трагізм цієї ситуації згадував сам Богдан Хмельницький. В одному із листів він писав до польських вельмож, що під час повстання Івана Сулими у 1635 році поляки просто обдурили козаків: дали запорозькій старшині подарунки і намовили її відвернутися від рядових повстанців, тобто «черні». Соратник Сулими, Павло Бут (прозваний Павлюком), прямо критикував старшину за те, що вони служить полякам за «обіди, вечері та бенкети», під час яких часто відбувалась виплата козакам чималих грошових сум.

💰 Як майбутній гетьман відкупився від смертної кари
Найяскравіший випадок трапився з іншим відомим тогочаним запорожцем Яковом Остряницею — одним із керівників повстання 1638 року. За походженням боярин, колишній управитель селітряних варниць у Дикому Полі, Острянин у 1637 році був полковником Павла Бута і займався вербуванням особового складу. Відомо, що безпосередньої участі у грудневій битві під Кумейками Остряниця не взяв, а після поразки повстанського війська навіть розпустив свої зібрані на Полтавщині загони. Наприкінці 1637 року його заарештували реєстрові козаки «вдома, не на війні». На Острянина чекала вірогідна смертна кара.
Все ж козацький полковник виявився спритною людиною: домовившись із реєстровцями, серед яких у нього були зв’язки, він «200 червоних злотих дав за себе, крім хабаря». Фактично відбувся прямий підкуп і в’язень вийшов на волю, після чого одразу втік на Запорожжя, де швидко очолив нове повстання!

Правда, фінал його історії теж виявився корупційним. У розпалі бою під Жовнином 13 червня 1638 року Острянин із загоном козаків ганебно втік у Московщину, де вступив на царську службу. З титулом запорозького гетьмана він взявся облаштовувати Чугуєве городище – один із пунктів системи укріплень так званої «засєчної чєрти». І вже за кілька років козаки почали писати на нього доноси царю: скаржилися, що Острянин відбирає у них майно, вулики, сіно та кривдить їхніх дружин і доньок. Врешті решт, навесні 1641 року в одній з міжусобних сутичок, яка виникла через розлад серед козаків, Яків Острянин загинув.

Військо Запорозьке (як і ціла Річ Посполита) першої половини 17 століття не було взірцем суспільного і посадового благочестя. Водночас не варто забувати, що будь-які представники державного апарату завжди виступають «дітьми свого часу», мислять і діють в реаліях звичного їм світу.

За матеріалами досліджень Тараса Ковальця