Одним з найулюбленіших сучасних ігрищ українців, і то незважаючи на війну, є безперечно боротьба з корупцією. Як відомо сам цей термін походить від латинського слова «corrumpere» (розтлівати), і позначає використання, всупереч законодавству, посадовою особою своїх владних повноважень і довірених йому прав з метою особистої вигоди. До корупції може бути схильна будь-яка людина, яка володіє владою над розподілом певних ресурсів, що їй не належать. Загалом існує два види корупції: політична, яка виникає з політичного характеру виконуваної функції, як то успіх на виборах, та посадова, коли корупціонер свою посаду використовує для самозбагачення. При цьому багатьом здається, що це суто сучасне явище, яке мало не раптово і в лише в останні роки виникло у нашому суспільстві.

Тож хочеться повести мову про те, чи існувала корупція у добу козацтва та яким було її місце у житті Війська Запорозького 20–30-х рр. XVII ст. Лише декілька невеличких історій самі по собі можуть дати уявлення про цілісну картину.

І тут перш за все варто зауважити, що теперішнє розуміння корупційної діяльності та пануюче у XVII ст. – попри значну, як ми побачимо далі, схожість методів здійснення, кардинально різняться в оцінці моральності. Так серед шляхти, як дрібної так і магнатерії, домінувало переконання, що хабар – це звичайна фінансова транзакція, яка не може трактуватись із точки зору моралі. У деяких сферах життя ранньомодерних суспільств корупція ставала навіть складовою міждержавних стосунків. Як приклад регулярні виплати так званих «поминок» кримському хану з боку як Московщини, так і Речі Посполитої. А на більш нижчому рівні, на українських землях Корони, побутувало чимало інших слів, які вказували на хабарництво: «підсула», «упоминки», «гарач», дуже часто із таким значенням вживалось поняття «подарунки». 

І хоча корупція процвітала по всій вертикалі влади Речі Посполитої, складовою частиною суспільства якого було до сер. XVII ст. було українське козацтво, наведемо кілька прикладів, що стосуються саме України, і безпосередньо Полтавщини.

Так, з кінця XVI ст. на Задніпров’ї тривало освоєння багатьох «старих городищ», на яких облаштовувалися варниці для виробництва селітри. «Вона належить нам і Речі Посполитій», – стверджував король Жиґмонт ІІІ у 1620 р., передаючи Переяславське староство віленському воєводі Я. Заславському. Указом від 11 серпня 1621 р. король призначав свого комірника Бартоломея Обалковського управителем селітряних варниць «у диких полях Білгородських, Очаківських, Путивльських, біля Муравських татарських шляхів, та біля рік Псел, Ворскла і Орель, і у всіх пустошах, де б знаходилися придатні для виробництва селітри городища, могили та інші місця».

Здавалось би, селітра – це стратегічно важливий продукт, потрібний для вироблення пороху, а за її незаконне присвоєння винуватців мало чекати суворе покарання. Дійсно, впродовж десятків років виходили королівські укази, якими заборонялося продавати селітру, а також зброю та борошно запорозьким козакам на Низ. Та при всьому цьому, «урядники українні» здебільшого не тільки не забороняли козакам купувати і вивозити з України зброю та провізію, а й самі допомагали споряджати морські походи запорожців на турецькі міста, отримуючи від низових козаків великі хабарі у вигляді частини здобичі з їх морських «експедицій» та уходних промислів – рибальства і мисливства у Дикому Полі.

Непоодинокими навіть були випадки, коли після підкупу місцевих урядників цілі валки возів із селітрою рушали у вороже Речі Посполитій Московське царство. Так, наприклад, у жовтні 1636 р., щойно по закінченню московсько-польської війни, одна із таких валок, яка належала українським купцям з міста Пирятина Борису Івановичу та Сидору Івановичу, прибула до Москви. Схоже, королівські універсали із категоричною забороною торгувати селітрою та вивозити її за кордон і погрозами застосування суворих покарань щодо винуватців, не особливо впливали на ділові справи тодішніх українських «бізнесменів».

Одним з видів корупції, за допомогою якого Корона підточувала запорозьке військо, були т. зв. «подарунки» козацькій старшині від польського командування. Ця практика була поширена у всій тогочасній Європі, оскільки, як вважалося, «перекуповування одного чи двох чоловік коштувало значно менше, аніж виправа великої армії на війну».

І якщо після Куруківської 1625 р. та Переяславської 1630 р. комісій спільні бенкети польської та козацької старшини, присвячені укладенню присяги запорозького війська на вірність королю і Речі Посполитій, іще значною мірою відбувалися у межах традицій та мали радше символічний підтекст, то до середини 30-их рр. XVII ст. вже сформувалась ціла група реєстрових старшин, призвичаєних до польських дарунків і подачок. В одному з листів Богдан Хмельницький, звертаючись до польських вельмож, так описував увесь трагізм ситуації, яка трапилась 1635 р. під час придушення виступу запорожців під проводом Івана Сулими: «нам було погано, коли ви нас спершу обдурили, а саме, давши подарунки запорозькій старшині, намовили нас від черні відокремитися, що ми й зробили, повіривши вашому слову». У 1637 р. соратник Сулими Павло Бут (Павлюк), піднявши повстання та агітуючи реєстровців приєднуватися до його загонів, нещадно критикував реєстрову старшину, яка, на його думку, служила полякам за «обіди, вечері та бенкети», під час яких часто відбувалась виплата козакам чималих грошових сум.

Особливо цікавий випадок, що чудово характеризує загальну картину корупції у козацькому реєстровому війську і безпосередньо вплинув загалом на хід української історії та козацького повстання 1638 р. зокрема, трапився із Яковом-Стефаном Острянином-Іскрою (Остряницею) – одним із керівників козацького повстання 1638 р. За походженням боярин, колишній управитель селітряних варниць у Дикому Полі, Острянин у 1637 р. був полковником Павла Бута і займався вербуванням війська. Відомо, що безпосередньої участі у грудневих боях під Кумейками Остряниця не взяв, а після  поразки  козацького війська навіть розпустив свої зібрані на Полтавщині загони. Проте його все одно було арештовано, «вдома, не на війні» та перевезено до Переяслава, резиденції вірного Короні полковника Ілляша Караїмовича, призначеного у той  час старшим над реєстровцями. Без сумніву, на Острянина чекала смертна кара, однак спритний полковник зміг швидко і вдало для себе залагодити справу: домовившись із реєстровою старшиною, серед якої у нього, вірогідно, були зв’язки, він «200 червоних злотих дав за себе, крім хабаря». Тобто Острянин просто відкупився від покарання і завдяки підкупу вийшов на волю. Незабаром після цього він утік на Запорожжя і не просто приєднався до повстання, яке там назрівало, а навіть очолив його.

На жаль, у документах, котрі дійшли до нашого часу, відсутні будь-які подробиці із життя Остряниці як гетьмана запорозького війська в часи піднятого ним повстання. Як відомо, у розпалі бою під Жовнином 13 червня 1638 р. Острянин із загоном козаків ганебно втік у Московщину, де вступив на царську службу. З титулом запорозького гетьмана він взявся облаштовувати Чугуєве городище – один із пунктів системи укріплень так званої «засєчної чєрти». Показово, що підпорядковані Острянину козаки доволі швидко освоїли місцеву практику доносів і вже взимку 1641 р. скаржилися цареві на свого керівника, який начебто, користуючись своїм становищем, незаконно привласнював їх майно, відбирав вулики та сіно, кривдив їхніх дружин і доньок. Врешті решт, навесні 1641 р. в одній з міжусобних сутичок, яка виникла через розлад серед козаків, Яків Острянин загинув.

Тож як бачимо, Військо Запорозьке (як і Річ Посполита) у першій пол. XVII ст. також не було взірцем суспільного і посадового благочестя. Водночас не варто забувати, що будь які посадовці завжди виступають «дітьми свого часу», тобто існують та мислять в сучасних їм соціокультурних реаліях суспільного життя.

За матеріалами досліджень Тараса Ковальця. Текст Віталія Сальнікова.

#запідтримкиУКФ

#місцями_давніх_битв