Битва під Говтвою — один із найяскравіших епізодів боротьби українського козацтва за свої права та вольності ХVІІ ст. Навесні 1638 року це містечко на Полтавщині перетворилося на арену запеклого протистояння в ході останнього великого козацького повстання, яке стало прологом до майбутньої Української національної революції, очоленої Богданом Хмельницьким.

Познайомимося ближче з тими, хто стояв по обидва боки Говтвянської битви

Яків Іскра-Острянин (Остряниця) (невідомо – 1641)

Лідер повстання, більш відомий за прізвиськом Острянин, народився в місті Остер Чернігівського воєводства Речі Посполитої. Походив із роду остерського боярства Іскр – шляхтичів гербу «Топач» («Копач»), представники якого спочатку перебували на королівській службі, обіймаючи дрібні урядові посади.

Сам Яків перейшов у стан козаків. Перша згадка про нього датується 1621 роком і пов’язана зі спільними діями запорожців та донських козаків проти турецько-татарської агресії. У 1625 році Острянин, Ілляш Федорович і Дацько Гордієнко були призначені козацькими послами на сейм, де мали поставити питання розширення прав і привілеїв козацтва.

У 1633 році згадується в офіційних документах як полковник реєстрових козаків із Полтавщини та очільник тамтешнього полку. Брав участь у Смоленській війні 1632–1634 років на боці військ Речі Посполитої, двічі ходив на Білгород та Курськ.

Ймовірно, саме після Смоленської війни Острянин остаточно осів поблизу Полтави, у межиріччі Ворскли і Коломака. Певний час займався селітряним промислом. Можливо, саме тоді добре освоїв місцевість, яку згодом використав для ведення бойових дій.

На Запорізькій Січі дізнався про жорстоке вбивство свого батька польським ротмістром на Великдень 1637 року. Влітку того ж року на Подніпров’ї приєднався до козацького повстання під проводом гетьмана Павла Бута (Павлюка).

Після придушення повстання Острянина заарештували. На нього чекала смертна кара, однак спритний полковник домовився із реєстровою старшиною за «200 червоних злотих дав за себе, крім хабаря», та опинився на волі.

Далі втік на Запорожжя, де його обрали гетьманом Війська Запорозького Низового. Саме звідти він очолив нове повстання.

Під Говтвою Острянин здобув блискучу перемогу. Успіх переконав його у власній силі. Не дочекавшись підмоги, він кинувся переслідувати ворога. Станіслав Потоцький, навпаки ж, використав поразку як урок. Він змінив тактику, використав перевагу кінноти й згодом узяв реванш під Лубнами та Жовнином.

Острянин з частиною війська відступив до Слобожанщини та поселився на території сучасного Чугуєва, де московський уряд починав зведення нової фортеці. У такий спосіб Яків Острянин став засновником цього міста. Загинув навесні 1641 року під час міжусобної сутички.

Станіслав Потоцький (1607 – перед 20 березня 1647)

Полковник коронних військ, комісар у справах козаків, який командував військом Речі Посполитої на початку повстання Острянина та у битві під Говтвою. Молодший брат Миколая Потоцького, син брацлавського воєводи Якуба Потоцького та його другої дружини Ядвіґи з Тарновських. Королівський привілей 1639 року вказує, що Потоцький мав двадцятирічний військовий досвід.

Навесні 1637 року він разом з Адамом Киселем був комісаром у справах козаків. У грудні того ж року на чолі свого полку брав участь у придушенні повстання Павлюка. У січні 1638 року придушив повстання Кизименка у Лубнах, а вже на початку квітня — у Ніжині. Згодом брав участь у придушенні повстань Якова Острянина, Дмитра Гуні та Карпа Скидана. Миколай Потоцький передав йому командування реєстровими козаками.

Під Говтвою Потоцький зазнав важкої поразки. Причиною стала не лише тактична помилка. Він недооцінив противника і не зміг використати одну з головних переваг свого війська — кінноту.

Але виявився здатним зробити з поразки висновки. Змінивши тактику, перейшовши до оборони та ефективніше використовуючи кінноту, отримав реванш у битвах під Лубнами та Жовнином.

30 червня 1639 року король нагородив Станіслава Потоцького маєтками Максимівка, Городище на Лівобережжі поблизу Кременчука, а також Бужин та Воронівка на Правобережжі.

Шимон Окольський (1580–1650)

Військовий хроніст, теолог, чернець-домініканець і один із найвідоміших геральдистів свого часу.

Народився в Кам’янці, у родині гербу «Равич». Навчався в університеті в італійській Болоньї. Повернувшись додому, під час татарського нападу на Поділля був поневолений і вивезений до Криму. За кілька місяців його викупили. Невдовзі після цього Окольський став ченцем ордену домініканців.

Гострий розум і добра освіта зробили його одним із помітних теологів Поділля. Він був пріором (настоятелем) домініканських обителей у Єзуполі та Рогатині.

Коли 1630 року в Тисмениці з’явився домініканський конвент (монастир), Шимон став його першим вікарієм. Тисмениця належала брацлавському воєводі Миколаю Потоцькому на прізвисько «Ведмежа лапа» (брату Станіслава Потоцького), який фінансував будівництво монастиря. Потоцький помітив здібного вікарія та зблизився з ним. Так Окольський із Кам’янця став не лише духовною особою, а й придворним теологом і проповідником.

Тритомник «Orbis Polonus», присвячений опису польських шляхетських родів, приніс йому славу видатного геральдика. 1643 року завдяки цій праці Окольський став професором теології, а 1648-го — генералом-провінціалом домініканського ордену на Русі.

Для історії Говтви, однак, найважливішою є інша його діяльність. Окольський вів щоденник, супроводжуючи коронне військо як військовий капелан. Його записи були надруковані під назвою «Dyaryusz transakcyi wojennej miedzy wojskiem koronnem i zaporoskiem w r. 1637» — «Щоденник військових угод між коронним і запорозьким військами 1637 року».

Це одне з найважливіших джерел для реконструкції подій, пов’язаних із повстанням та битвою під Говтвою: її підготовки, перебігу, тактики сторін і наслідків.

Праці Окольського використовували історики Самійло Величко та Степан Лукомський. Його записи стали одним із джерел для Миколи Гоголя під час роботи над повістю «Тарас Бульба».