Є такі яблука, що мало кого довели до добра.
Згадаймо хоча б едемське, один кусь і – стрімкий стрибок IQ, феєрверк чуттєвості, широко розплющені усвідомлені очі, але що було далі – прикро і згадати… Або, скажімо, яблуко розбрату «Найпрекраснішій». Весільна вечірка – три ображені богині – чоловіки люблять очима/неправильний вибір – 10 років війни – купа полеглих героїв – Гомер пише – Шліман перестарався/перекопав Трою, викрав знайдений скарб до Греції – косі погляди від турків. Від розбрату – лише втрати, як бачимо, і археологічні також.
Але розказати Вам ми хочемо все ж не про те, хоча майже.
Сьогодні в АрхеоЗброярні дуже подібний артефакт – холодна зброя архео-історико-мовного розбрату – меч «Коваля Людоти».
Цей меч, який датується X – першою половиною XI століття, хоч і не є знахідкою нашого Центру, проте має полтавську «прописку», тож ми сміливо додаємо його до нашої віртуальної #АрхеоЗброярні.
Знайдений він у 1890 році у селі Хвощове, поблизу Миргорода. Добре збережене чудове нетипове руків’я з рельєфним зображенням чудовиська, дволезовий клинок (завдовжки 85,3 см і завширшки 5 см), виготовлений із заліза та бронзи за допомогою лиття та кування меч направду є виразним зразком озброєння часів княжої доби.
Але найбільше чіпляють написи з обох сторін леза. У 1966 році археолог Анатолій Кірпічніков інтерпретував ці надписи як «Коваль Людота» (чи «Людоша»), аргументуючи цим місцеве походження зброї.
2) Меч Ульфберта, з Рейну в Мангеймі, 1-ша половина ІХ ст. Німецький національний музей, Нюрнберг.
3)Меч з Північного Тронделагу. Музей наук Тронхейм. Малюнок Анатолія Кірпічнікова.
Вже сучасний дослідник, доктор історичних наук, директор Національного музею історії України Федір Андрощук підтверджує що у нашого артефакту дуже цікава біографія, про що свідчать різні стилі виготовлення частин руків’я – бронзові навершя та перехрестя меча виготовлені на початку XI ст. у скандинавському звіриному стилі, а руків’я, судячи з його оздоби, видає руку майстра, що мешкав на Британських островах у кінці XI ст.
Меч не раз викликав хвилі обурення та дорікання науковцям-музейникам про те що вони закривають очі та замовчують таку сенсацію як свідчення про українську мову як розмовну на Русі, а також грамотність серед простих верств населення таких як, наприклад, ремісники-ковалі.
На ці зауваження пан Андрощук відповідає так: «Справа в тому, що традиція виготовлення написів на мечах належать франкам, які інкрустували назви відомих зброярень – ULFBERHT або INEGELDR. Саме ці написи ми можемо бачити на численних ранньосередньовічних європейських мечах та їхніх скандинавських копіях. З часом ці літери випадали й від них залишалися напівстерті жолоби, які нерідко набували чудернадських форм. Саме такі напівстерті жолоби від латинських літер і геометричних знаків і були сприйняті російським дослідником за кириличні літери».
Що ж, наскільки грамотні ковалі кували мечі на Русі (а може й під сучасним Миргородом))), а головне – де ці грамотні ковалі їх кували, на самій Русі чи далеко на теренах Західної Європи, яким чином під Миргородом опинився нещасний власник цього меча (нещасний, бо додому повернувся без меча… а може й не повернувся…), – ми сказати достеменно не можемо.
Точно можемо сказати лише одне: так, нам не варто ставити під сумнів свою ідентичність, але зважаючи на таку багату історію наших земель винаходити та роздмухувати легенди чи непідтверджені факти (хоч і дуже приємні) – теж не варто. Історія має бути об’єктивною та критично. Інакше ми станемо орками. За прикладами результатів безкритичного трактування історії для власної величі – далеко ходити не треба.