Триває війна, настає Великдень, тож у передвістя свята пропонуємо Вам трішки розширити свій світогляд щодо великодніх символічних традицій, зазирнувши до присвяченого писанкам безцінного видання
Лубенського музею Катерини Скаржинської, яке побачило світ ще в далекому 1899 році.
Цікаво, що частина експонатів до колекції цього каталогу надійшла з «ісконно рускіх» територій, аж з шести губерній, які насправді ще з ХVІІ ст. активно заселялися етнічними українцями, які, схоже, й принесли традицію писанкарства на нинішні (поки що) російські землі.

До речі, ми вже писали про давньоруські та Полтавські корені писанок :https://www.codpa.org.ua/najstarishym-ukrayinskym-ta-poltavskym-pysankam-blyzko-1000-rokiv/

Свого часу наша відома землячка, музейниця та меценатка Катерина Скаржинська (170 років від Дня Народження якої ми відзначали цьогоріч) зацікавилась великодніми писанками, та зібрала за допомогою своїх однодумців-науковців унікальну колекцію, яку етнограф Сергій Кульжинський систематизував у два ілюстрованих каталоги.
На жаль, поки що світ побачив лише один із них – перший. До нього увійшли всі наявні у колишніх фондах Лубенського музею Катерини Скаржинської писанки, зібрані до 1 січня 1898 р. — 2115 одиниць. Це екземпляри із 18 губерній бувшої Російської імперії.

Саме за матеріалами з цього першого випуску каталогу – «Описаніе колекціи народныхъ писанокъ» 1899 р. ми і підготували для Вас цей матеріал.
Наша візуалізована підбірка презентує писанки з Кубанської області, Воронезької, Курської, Оренбурзької, Самарської та Уфимської губерній тогочасної російської імперії, бо саме експонати з цих, нині російських територій, представлені в каталозі.

Почнемо з етнографії: на території всієї бувшої імперії писанки виготовлялись багатьма «различными народностями» : українцями, росіянами, білорусами, поляками, литовцями, латвійцями, болгарами та молдованами, яких, згідно тогочасного дослідження, за спорідненістю звичаїв віднесли до слов’янського чи слов’яно литовського племені. Звичай фіксувався навіть в Кутаїській та Тифліській губерніях, причому зазначається, що в Закавказзі писанки «употреблялись» як християнами, так і мусульманами. Також наводяться свідчення що писанки існували і в Тверській, Тульській та Смоленській губерніях, але на час написання дослідження традиція вже років зо двадцять була забута.

Писанки, крашанки, мальованки, скробанки (дряпанки), звонарки (привіт найдавнішим писанкам з археологічних розкопок), «раскрытки» – все тогочасне великоднє розмаїття систематизоване та детально описане в каталозі з поділом на регіони надходження.
Найчисельніші із зібрання – так звані народні писанки (в основному писані писачком з воском), яких у колекції музею Скаржинської була переважна більшість. Вони, як зазначили самі автори збірника, були найцікавіші у всіх сенсах, особливо – орнаментальному.
Загалом майже всі народні писанки територіально походили з нинішньої України, але поодинокі екземпляри траплялися і з регіонів нинішньої росії. Як приклад можна навести опис надходжень експонатів з Воронезької губернії: «Въ городе Вронежъ народныя писанки почти неизвъестны, и достать ихъ было черезвычайно трудно».

Згідно з каталогом у росіян все ж більше були поширені малярські та любительські писанки. Малярські – розписані (аквареллю, олійними чи клеєвими фарбами) за допомогою пензлика, часто з використанням срібної та золотої фарби.
Цікаво що їх робили переважно чоловіки. Наприклад, наведені у каталозі малярські писанки з Курської губернії малював дехто Прохор «муж крестьянки Пелагеи Оломской», майстрині яка теж оздоблювала писанки, або ж безіменний «мъщанинъ-старичокъ» з Воронезької губернії, що писав їх акварельными фарбами.

В окрему категорію було винесено писанки монастирські – писані монахинями жіночих монастирів, досить майстерно виконані, які часто виготовлялися на продаж. З Курської губернії до музею надійшло найбільше писанок цього типу – 36, з Самарської -1, а, до речі, з Полтавської – всього 4.
Монастирських писанок існувало два види, одні з них , «раскрытки» – розкривались, а інші, вощанки, – ні. Саме одним із різновидів «раскрыток» і були звонарки – писанки, в які клали кілька горошинок, і які видавали звуки при калатанні. Подібні «шумові» писанки виготовляли ще 1000 років тому, вони були керамічні, пустотілі і мали кульку всередині.

Окрім класифікації писанок по типам та опису традицій їх виготовлення видання містить і багато іншого матеріалу, саме звідси можна дізнатися чимало цікавих притаманних певним регіонам речей. Зокрема про те, що яйце є важливим «предохранительным средством» від різних напастей, особливо від стихійних лих!))
Наприклад, в Кубанській області у випадку пожежі, яка вже палає, писанку кидають назустріч вітру, щоб дати йому інший напрямок. Описують також звичай коли при пожежах яйце, яким христосувалися першого Великоднього дня, обносили навколо палаючої споруди – вірячи, що через це дійство вогонь не пошириться далі, а іноді просто кидали писанку у вогонь щоб загасити його.

Від інших «серйозних» напастей, – порчі та вроків, які насилали відьми, – теж допомагала писанка. Наприклад, все та ж Кубань, – у корови трішки надпилювали правий ріг, насипали в діру «всякой святости», серед якої була і шкаралупа великоднього яйця, і забивали патичком (будь ласка, не пробуйте відтворювати, бо нині за це передбачено покарання за жорстоке поводження з тваринами!).
Цікаво що з тою ж нечистю, подекуди, старались і співіснувати, в каталозі згадується звичай христосуватися з русалками та потопельниками, для цього писанки спочатку катали по берегу, а потім кидали у воду.

І хоча Сергій Кульжинський під час упорядкування каталогу з жалем зазначав що «обычай клониться къ упадку и къ полному ищезновенію» бо «прежнія мастерицы бросаютъ дъело или вымирають, или переселяються въ Сибирь, молодежъ не хочет сидъть надъ нелегкимъ делом и довольствуеться или крашанками, или дешевыми городскими сахарными да фарфоровыми ямчками», українці попри все зберегли цю автентичну великодню традицію.

А от питання збереженості цієї великодньої традиції на зросійщених регіонах залишається відкритим. Чи збереглися вони, чи примножилися? Чи навпаки спростилися та повернулися до «натуральних» джерел: « А въ далекой Восточной Сибири по недостатку куръ, писанками служатъ пестрыя яйца дикихъ птиц, добываемыя съ большымъ трудомъ на приморских скалахъ».

Загалом поглянувши на географічне поширення, колористику та характер орнаментики писанок з вище зазначених губерній, чітко вимальовується картина, що ця традиція збереглася та еволюціонувала саме на тих територіях, які колись «колонізували» українці (погляньте які особливо виразні червоно-чорні писанки на нашій Кубані та Курщині). Що й не дивно, зважаючи на давньоруське походження писанки, сакральну обрядовість якої наші предки розселяючись з часом поширили і на дальні та ближні регіони Євразії.
Ось чому відродження писанкарства у майбутніх, наприклад, Курській чи Кубанській народних республіках, може стати пріоритетним у політиці українізації, що як мінімум вбереже популяцію диких птахів у догниваючій імперії, а як максимум, – дасть надію на повернення до правдивих джерел нації.

P.S. Всі наведені дані та цитування – з каталогу «Опис колекції народних писанок» С. К. Кульжинського.