Лукімське городище  в Нижньому Посуллі

Старожитності лівобережного Подніпров'я

Старожитності лівобережного Подніпров'я

УДК 903.8:737.1](477.53)"4/16"

В. В. Шерстюк

(м. Полтава)

Наведена історіографія вивчення, дані історичних документів та результати останніх досліджень території Лукімського городища слов’яно-руського і козацького часів у Нижньому Посуллі. Здійснена спроба реконструкції укріплень епохи середньовіччя та Нового часу.

 

У межах с. Лукім’я Лукімської сільської ради Оржицького району Полтавської обл., в східній частині села, на мису плато корінної тераси правого берега р. Сули, лівобічної притоки Дніпра, знаходиться визначна пам’ятка археології – пункт Лукім’я І, стоянка і поселення доби неоліту – бронзи, селище (городище-?) пізньороменського часу, комплекс городища й селища давньоруського літописного міста Лукомль (ХІ – перша половина ХІІІ ст.), козацького сотенного містечка Лукім’я (ХVІІ – ХVІІІ ст.) [23].

Історіографія досліджень. Певно, найдавніші згадки про рештки городища («шанці під Лукім’ям») містяться в «Географічному описі Києва та Київського намісництва 1775–1786 рр.» [формулювання «під» може стосуватися й майданів на околицях містечка] [24, с. 78].

Про збереження «давніх окопів» у Лукім’ї повідомляв М. Максимович [17, с. 2]. Залишки Замкових воріт фортеці описав Т. Г. Шевченко в «Археологічних нотатках» (1845–1847 рр.) [29, с. 307]. Укріплення в Лукім’ї згадується в матеріалах анкетування Центрального статистичного комітету 1873 р. [16, с. 30]; на той час тут ще стояла дерев’яна церква.

Найбільш цінними для археологічних висновків були обстеження решток Лукімського городища та його околиць В. Г. Ляскоронського, здійснені влітку 1892 р. (за деякими даними обстежував він їх і раніше, на поч. 1880-х рр. [28, с. 231, 232]. За їх результатами дослідник не лише зробив доволі розгорнутий опис пам’ятки, занотував збережені легенди про укріплення та 

навколишні об’єкти, а, що головне, – уклав детальний план об’єктів стародавнього «граду» [14]. Він був опублікований уже в наступній роботі вченого [13, с. 443] (рис. 1), але повна тотожність (за одним дрібним винятком, охарактеризованим нижче) описів пам’ятки 1893 і 1901 рр. схиляють до думки, що пізніше обстежень Лукімських укріплень В. Г. Ляскоронський не проводив, отже, й план або був складений ще 1892 р., або ж пізніше саме за результатами обстежень того року.

Рис. 1.

План Лукімського городища. За В. Г. Ляскоронським, 1893.

Останній цінний не лише тим, що став першим планіграфічним зведенням цієї пам’ятки, а й тим, що подавав інформацію про наявність та місцерозташування тих споруд, решток яких у подальшому дослідники вже не відзначали. У великій мірі саме план В. Г. Ляскоронського наштовхував на пошук у 2014 р. місця можливих решток укріплень посаду й насипів курганного могильника.

 

 

Багато цікавої та цінної інформації власне про укріплення городища, найближчі історико-археологічні об’єкти та пам’ят ки містечка, численні перекази про їх історію й історію самого населеного пункту, зібрав та опублікував В. Милорадович [18, с. 179–188]. Зокрема, заслуговують на увагу повідомлення про

Рис. 2.  Рештки укріплення в с. Лукім’я.

За Ф. Б. Копиловим, 1945.

розміри валу укріплення «… и теперь называемого городком…» в межах 3 сажнів у висоту та 4 вшир [18, с. 182].

Доволі цікаві відомості, як їх охарактеризував Л. В. Падалка, про рештки Лукімського городища на поч. ХХ ст. сповістив йому місцевий псаломщик Д. С. Базилевський, щоправда перший не побачив у них нічого нового, в порівнянні з публікацією В. Г. Ляскоронського [25, с. 165–166, 186].

У 1945 р. пам’ятку обстежувала Посульська експедиція на чолі з Ф. Б. Копиловим. Він уклав окомірний план укріплень «Городка» (назва урочища за Ф. Б. Копиловим), простежив дві з трьох ділянок валів укріпленого посаду (південну і західну) [5, арк. 19–21] (рис. 2).

У 1947 р. залишки дитинця Лукімського городища обстежувала Дніпровська лівобережна археологічна експедиція ІІМК АН СРСР та ІА АН УРСР на чолі з І. І. Ляпушкіним. За результатами досліджень була констатована наявність певних решток укріплень (щоправда, вчений не брав на себе відповідальність стверджувати про їх збереження ще з давньоруського часу), дана коротка характеристика здобутих культурнохронологічних матеріалів і нашарувань пам’ятки (зокрема, відзначена наявність знахідок доби бронзового віку) [12, с. 334, № 304].

До 1960-х рр., можливо, за результатами власних польових обстежень, відноситься перша спроба укладення паспорту пам’ятника археології – Лукімського городища, що належить 

науковому співробітнику Лубенського краєзнавчого музею І. І. Го ренку [2]. Перше взяття на облік городища як пам’ятки археології місцевого значення відбулося за рішенням Полтавського облвиконкому № 529 від 10 грудня 1970 р.

Комплексна пам’ятка обстежувалася у 1979 р. експедицією ІА АН СРСР з вивчення Змієвих валів на чолі з М. П. Кучерою. Останній увів до наукового обігу назву місцевості «урочище Панська гора», склав окомірний план решток дитинця, констатував не лише знищення укріплень «північного городища», а й майже повну відсутність тут культурних нашарувань [7, арк. 16–17]. Пізніше ці дані були опубліковані [1, с. 90–91, 95, рис. 2: 1; 3, с. 152–153, № 377].

У 1980 р. городище вивчалося Посульським розвідзагоном ІА

АН СРСР на чолі з Ю. Ю. Моргуновим [20, с. 102–103, рис. 31: 4; 33: 1–6, 18; 21, с. 177–182; 22, арк. 20–21, рис. 40–45]. Роботи, зосереджені на майданчику дитинця, мали за результат доволі представницьку добірку знахідок з підйомних матеріалів і шурфів, укладання його плану, встановлення характеру та потужності культурних нашарувань тощо.

У 1980 р. комплекс оглянув архітектор Ю. О. Петрук з метою укладання облікової документації на об’єкт. За результатами цих обстежень було складено обліково-паспортну документацію [11], а «Лукомське городище Х–ХІІІ ст.» включене постановою Полтавської облради № 287 від 23.04.1982 р. до переліку пам’яток археології Полтавської області місцевого значення (охоронний № 1.1.998-2.16.17). Реконструктивний план городища Ю. О. Петрука, з нанесенням місця розміщення укріплень, спроектованих на сучасну схему забудови села (рис. 3), хоч і був першою такою спробою після В. Г. Ляскоронського, та все ж мав чимало неточностей.

У 2007 р. територію укріпленого селища-посаду з метою археологічної експертизи території розміщення ділянки стільникового зв’язку шурфували співробітники ЦОДПА 

 

Рис. 3. «Паспортний» план городища Ю. О. Петрук, 1980.

image 0

К. М. Ми роненко й А. І. Тимощук [19]. Востаннє цей виразний комплекс обстежувався завідувачем відділу ЦОДПА В. В. Шерстюком у 2014 та 2017 рр. під час інвентаризації пам’яток археології на території Оржицького району. Саме результати останньої й лягли в основу цього дослідження.

Історія давньоруського періоду. Єдина згадка про Лукім’я у давньоруських джерелах відноситься до 1179 р. Інколи зустрічається також дата 1125 р. (напр., [15, с. 26]), яка не має обґрунтування; доволі часто посульський Лукомль плутали з волинським Любомлем та полоцьким Лукамлем, що також згадуються в літописах.

Так, 1179 р. половецькі орди хана Кончака грабували околиці Переяслава. У той час, почувши про це, князь Святослав Всеволодович рушив за Сулу, ставши табором біля городища Лукомля («… и сташа близъ городища Лоукомл…»), після чого половці втекли своєю дорогою [10, с. 415; 26, с. 420–421].

Певно, обрання такого місця облаштування табору не було випадковим. Ще В. Г. Ляскоронський зазначав, що з Лукім’я пролягав доволі зручний кочівницький шлях до руських земель, і прокладав його по верхів’ях вододілу двох доволі заселених на той час річок – Сліпороду та Оржиці [13, с. 152; 14, с. 428]. Можливо, саме повз це укріплення половці вдерлися вглиб Переяславського князівства (певно, спаливши його при цьому, про що може свідчити й назва топоніму «городище»), сюди б, швидше за все, мали й повертатися. Тим паче, що Лукімський шлях з Посулля на Переяслав був одним із двох найпопулярніших напрямків походів кочівників з кінця ХІ ст. [30].

Можливо, із заснуванням Лукім’я пов’язані результати вдалих військових походів Мономаха у 1078 р. до Полоцької землі, звідки, за поширеною тоді традицією, могли переселити на порубіжні посульські терени полонених, зокрема, з місцевого Лукомля. На думку М. М. Корінного, під час їх переселення з Друцької та Лукомльської волостей до Желні-Жовнина у 1116 р. певна частина бранців була осаджена в Лукім’ї [6, с. 64]. Ю. Ю. Моргунов припускав, що на місце посульського Лукомля були переселені люди з полоцького Лукомля після військових подій 1078 р., з якими сюди ж перемістилася власна назва міста [21, с. 184, 185].

Історія козацької доби. Вперше згадку про нове життя Лукімського городища знаходимо в документі 1604 р., в якому пани Трипільські позиваються до кн. Вишневецьких з вимогою видати (повернути) 16 своїх підданих, котрі втекли разом із сім’ями («жонами») з Трипілля до Лукомля («Łukomla») [32, s. 466].

Відразу ж після своєї «реінкарнації» на поч. ХVІІ ст. Лукомль стає осередком міграцій населення із заходу. Під 1607 р. відомі позови до кн. М. Вишневецького про прийняття їх підданихвтікачів у Лукомлі, зокрема, Миколи Дахновича і дружини Марусі Корчевської, про прийняття магнатами втікачів з добр Мінікова до маєтностей «miast. Łukomla», а також Федора Дідовича Трипільського про втечу людей з добр Трипілля до «Łukomla». У 1613 р. Філон Стрибилів скаржився на прийняття М. Вишневецьким його підданих-втікачів з Левків до Лукомля і Сенчі, у 1618 р. Микола Дахнович – на невидання Я. Вишневецьким біглих з його володінь Миненків до «do dоbr Łukoml» [32, s. 105, 116, 185, 285]. Продовжувалися процеси наповнення міста населенням західних областей і в 1624 р., коли О. Стрибилем також подавалася скарга з вимогою повернути Вишневецьким збіглих з Ловкова у т. ч. – до Лукомля (в цьому документі закралася друкарська помилка «Luboml») [32, s. 375, 8].

У позові Раїни Могилянки до Юрія Вишневецького 1617 р. описуються «гвалтовні» наїзди на її споконвічні маєтності, серед яких – замок і «місто» Лукомль («zamek i m. [мєсто] Łukoml») [32, s. 598]. У 1618 р. ця справа продовжувалася, і була врешті вирішена на користь саме вдови [32, s. 295, 315].

Таким чином, можна констатувати, що вже у 1610-х рр. литовсько-польське Лукім’я мало оборонні укріплення у складі замку та укріпленого посаду («мєста»), що в цілому співпадає з традицією освоєння відразу ж усіх частин укріплень колишніх давньоруських міст за козацької епохи.

Цікавою виглядає інформація, подана в реляції ротмістра Хшонстовського до гетьмана С. Конецьпольського про переслідування війська повстанців під проводом Остряниці, де зазначається, що поляки переправилися «у Лукім’і по мосту та греблі» [27, № 226, с. 297]. Більш докладніше про це повідомляє «Діаріуш» С. Окольського: відступивши з Сніпороду назад до Лукім’я загони Остряниці захопили міст, щоб уникнути можливої переправи коронних військ, котрі підходили з Лубен. Вступивши в бій з останніми, повстанці спробували спалити переправу, але полякам вдалося здолати пожежу й переправитися на правий берег [31, с. 134, 135, 136].

За даними Румянцевського опису (1768 р.) місто Луком’є, яке лежало більшою мірою на горі, було обнесене навколо земляним валом, що під час турецької війни (1736 р.) був у гарному стані, а опісля без ремонтів майже весь осипався. Тут було троє воріт: Замкові, Лубенські та Хорольські. Загалом в ньому обліковувалося майже 300 дворів [9, с. 111].

Опис городища (рис. 4). Комплекс складається з городища у складі решток дитинця, укріпленого посаду, селища та курганного могильника. Крім того, до цього переліку тяжіє кілька найближчих археологічних об’єктів у межах та на околиці городища, історія яких безпосередньо була пов’язана з життям давнього Лукім’я.

image 2

Рис. 4. Лукімське городище. Реконструкція розташування укріплень давньоруського і козацького часів. 
1 – давньоруський дитинець; 2 – давньоруський укріплений посад;  1–2 – замок козацької доби; 3 – давньоруське селище, укріплений посад козацької епохи; 4 – селище Нового часу.

Замок ХVІІ – ХVІІІ ст. (дитинець та посад давньоруського часу) розміщений на підтрикутному відрозі мису (рис. 4: 1–2), витягнутому по вісі північний захід – південний схід (з розширеною основою у північному секторі), та має площу бл. 2,99 га без ділянок ескарпів (максимальна довжина і ширина відповідно 257 × 157 м). На сьогодні майданчик дитинця розділений навпіл ґрунтовою дорогою, що перетинає його по довгій осі на дві приблизно однакові частини. Західна половина розорюється, східна – задернована і вкрита чагарниками. Це трохи більше, ніж зазначали попередні дослідники (наприклад, 240 × 130 м у М. П. Кучери і 2,2 га у Ю. Ю. Моргунова) [7, арк. 17; 20, с. 102; 21, с. 178–179].

Саме в цій частині, приблизно по центру, ближче до східного краю укріплення, знаходилася дерев’яна Успенська церква, «з вузьким готичним дахом» [18, с. 183]. Про це свідчить повідом лення і план В. Г. Ляскоронського [14, с. 434–435], а також більш ранні картографічні матеріали й згадки [16, с. 30; 33]. За даними В. Милорадовича, остання існувала на цьому місці у 1792–1895 рр. (це був нововідбудований Успенський храм, чи на старому місці – достовірно невідомо). Невстановлений і час її появи, зафіксована лише найдавніша згадка про церкву під 1734 р. [18, с. 181, 183]. На поч. ХХ ст. її місце позначили двома невеликими кам’яними пам’ятниками [18, с. 183]. У заростях чагарників віднайти візуально помітні ознаки решток цієї споруди неможливо (рис. 4: 5).

Сліди фортифікації дитинця відносно добре збереглися лише з південного боку, де простежується кількорядова оборонна система, у меншій мірі – з півночі. Саме тут були найбільш вразливі для укріплення місця. З інших же боків оборонні об’єкти мали або ж невеликі розміри і просту структуру, або ж зазнали значних руйнувань. Але те, що свого часу вали пролягали по периметру всього дитинця, підтверджують не лише опис і план В. Г. Ляскоронського, а й перекази місцевих жителів кінця 1970-х рр. [7, арк. 16–17].

Вал у південній частині дитинця зберігся на висоту 1,10 м на доволі невеликій протяжності, далі на південь – рів, глибиною 2,50 м від поверхні майданчика. Ще далі на південь простежується вузький відрог мису, що поступово звужується та понижується; по ньому наразі пролягає стежина. Цей відрог перерізаний зі сходу на захід ще одним ровом – продовженням Посульського Змійового валу, що утворив ділянку шириною бл. 20 м, на верхівці якої зберігся невеликий вал, висотою 1,50–1,30 м від рівня дна рову. Із західного боку він має більш помітне підвищення курганоподібної форми (рис. 4: 6, перетин А-Б). За цим допоміжним укріпленням простежено ще один вал, який, щоправда, простягався вздовж західного урвища і, відповідно, в’їзду, по вісі південь-північ.

За даними Ю. Ю. Моргунова, лише в цій частині пам’ятки культурні нашарування мають неперемішаний характер і представлені винятково знахідками пізньороменського часу (у верхніх прошарках). Нижче ж на цьому відрозі та далі по схилу мису дослідником виявлені виразні нашарування стійбищ та поселень доби неоліту і бронзи. Кераміка козацького часу тут відсутня [21, с. 180].

Укріплення на східному і західному краях дитинця представлені незначним валом та системою ескарпів. Вал на цій ділянці майже не простежується; певно, і був він невисоким, з часом розплився, а головну оборонну функцію тут виконували ескарпи. Останні досить добре збереглися із західного боку дитинця, де вони мали двоступінчасту будову. Друга ступінь закінчувалася виярком природного походження, де пролягає сучасна ґрунтова дорога (узвіз до кутка Приліпки). Ширина цієї лінії укріплень становить бл. 30 м, висота бл. 15 м (рис. 4: 7, перетини Б-В).

На верхівці західного краю дитинця знаходилася ледь помітна на сьогодні ділянка збереженого валу, показана також на плані Ю. Ю. Моргунова. На думку останнього, така форма ескарпу є характерною ознакою укріплень роменського періоду

[21, с. 179, 180].

На захід від в’їзду розміщувалася також вершина улоговини, що слугувала своєрідним ровом, але мала значно меншу глибину, розширюючись та заглиблюючись до півдня, пролягаючи повз дитинець. По дну цієї гіпсокліналі пролягає дорога. Судячи із плану В. Г. Ляскоронського, цей шлях в основі яру вже не використовувався у ХІХ ст. [13, c. 443]. Проте, як здається, узвіз мав доволі давнє походження: його початок фіксується перед в’їздом до городища, із західного боку, і він тягнеться плавним спуском повз дві сторони дитинця аж до долини р. Сули. Ю. Ю. Моргунов справедливо відзначав, що його пандусоподібна конструкція доволі характерна для узвозів давньоруських городищ [21, c. 179]. А вже в пізніший час основна дорога дещо змінила свій напрямок, пролягаючи на протилежному боці яру (по толоці), хоча, як показує той же план В. Г. Ляскоронського, початок (виїзд) цього шляху від меж укріп лень зберігся, і, певно, саме він і є згадуваними у Румянцевському описі Хорольськими воротами [9, c. 111] (рис. 4: 8).

Зі східного боку простежені невеликі ділянки збережених валів незначної висоти, що місцями пориті окопами та порушені геодезичним репером. Відносно походження цих «окопів», то тут буде цікавим згадати зауваження В. Г. Ляскоронського, що на межі ХІХ – ХХ ст. у замку були зведені кілька будинків і сільська школа; більша ж частина дитинця була зайнята городами, по краях яких, у т. ч. – по вершині валу, були прориті межові рівчаки [14, с. 434–435].

Ділянка ескарпів останнього разу не піддавалася обстеженням. Можна лише навести думку Ю. Ю. Моргунова, що цей («східний») ескарп є використаною під час зведення городища ділянкою Посульського змійового валу [21, c. 179, 180].

З північного боку, найширшої своєї частини мису, дитинець мав найбільш потужний вал, який наразі значною мірою попсований. Тут збереглося лише дві його невеликі ділянки: перша, найвища, із західного боку від старого в’їзду, з сучасною максимальною висотою 2,4 м. На ній вал значно поритий погребами, будівлею минулого століття та ін. Ділянка зі сходу від в’їзду, що виходить на куток укріплення, менш зрита, але й менша за висотою (до 0,60 м).

По центру північної частини дитинця, де й досі розміщений проїзд, знаходився головний в’їзд до укріплення. Саме тут у козацький час містилися Замкові ворота, згадані в Румянцевському описі другої пол. ХVІІІ ст. [9, c. 111]. Здається, саме вони описані Т. Г. Шевченком в «Археологічних нотатках»: «...между земляными укреплениями осталась незначительной величины каменная четырехугольная башня, обращенная в колокольню. На верху вместо креста московский орел» [29, c. 307]. У народних переказах зазначається, що ворота тут були нібито чавунними [18, c. 182] (рис. 4: 9).

На схід від в’їзду знаходився глибокий і різкий яр, що відділяв укріплений посад від дитинця. По ньому сьогодні пролягає ґрунтовий узвіз, що існував і наприкінці ХІХ ст. [13, c. 443]. У його верхів’ї раніше виявлений провал підземного ходу, що, за переказами, оголився років з десять тому та був потім засипаний. Ще один підземний хід виявлено 1979 р. [11, c. 3]. Про ціле «мереживо» підземель «від води і до церкви», з переходами з одного в одне, які на поч. ХХ ст. проявлялися лише провалами, пише В. Милорадович [18, с. 182–183]. Неподалік верхів’я цього яру, з боку від в’їзду, встановлений охоронний знак пам’ятки археології старого зразка (рис. 4: 10).

Слідів рову майже не помітно. Це й не дивно, зважаючи на те, що рів дитинця в районі Замкових воріт додатково був спланований бульдозерами у 1960-х рр. [22, арк. 20].

На західній, розораній частині дитинця обстеженнями підтверджено факт майже повного перекривання нашаруваннями козацького часу відкладень більш давніх епох. Приблизно по центру масиву розораної частини дитинця зберігся курганоподібний насип доволі виразних обрисів, висотою 0,50 м, що, швидше за все, є залишками якоїсь великої споруди козацької епохи («хатище»). Потужність культурних нашарувань на дитинці, встановлена двома шурфами Ю. Ю. Моргунова 1980 р., становить 1,60–1,80 м. Окрім звичних дуже перемішаних матеріалів давньоруського і козацького часів, тут трапилися велика кількість уламків людських кісток [22, арк. 20, 21]. Вірогідно, спираючись на звичну постмодерну традицію облаштовувати храми на замкових майданчиках, навколо яких (особливо після втрати замком оборонного призначення у ХVІІІ–ХІХ ст.) обростали кладовища, тут розміщувався церковний цвинтар. Тому, описуючи події 1881 р., що тоді відбувалися «… на горі навколо церкви і погосту…», В. Милорадович мав на увазі саме територію дитинця [18, с. 186].

Ще один цікавий об’єкт виявлений трохи на південний схід від «хатища». Тут, на розораній поверхні, відзначено рештки дуже заораного валу і рову, що перетинав майданчик «малого» городища по вузькій площині, утворюючи своєрідну «малу фортецю» всередині дитинця. Вперше двочасну структуру сучасного дитинця відмітив ще В. Г. Ляскоронський, який зазначав що «… давня фортеця складається з двох округлих, оточених валом укріплень, дотичних один до одного, з ледь помітним заглибленням на межі їх стику …» [14, c. 434]. Якраз на виході цього рову до ескарпованої ділянки в західній частині укріплень є своєрідний вгин углиб мису; менш виразний, але також помітний вгин є й з протилежного боку: певно, саме сюди виходив до обриву описаний рів (рис. 4: 11).

Площа цього внутрішнього укріплення – бл. 1/3 загального масиву дитинця (приблизно 0,75 га). Вдалося простежити його лише на зораній поверхні майданчика, на задернованій – пролягання подано реконструктивно. Перепад висот між основою рову і гребнем решток валу – 1,10 м, сам вал має інтенсивно виражене суглинкове забарвлення.

Здається, що це і є залишки укріплень первинного дитинця давньоруської доби, а весь комплекс городища ХІ–ХІІІ ст. обмежувався укріпленнями, що у козацький час стали дитинцем сотенного містечка. Вал давньоруського замку в ХVІІ ст., певно, був розрівняний для збільшення придатних для освоєння площ. Принаймні, такі розміри (0,75 га – дитинець та бл. 2,25 га – укріплений посад) є доволі характерними для давньоруських укріплень, а то й навіть літописних міст, зокрема, в Посуллі [20].

У даному випадку бачимо чергове свідчення традиції розширення замку Нової доби за рахунок об’єднання дитинця й укріпленого посаду давньоруського часу.

Укріплений посад фортеці ХVІІ–ХVІІІ ст. розміщувався на місці відкритого неукріпленого селища давньоруського «граду» (рис. 4: 3), на ділянці плато берега на північ і північний захід від дитинця. Його вал, хоч і вже в не надто ідеальному стані, зафіксував та наніс на план В. Г. Ляскоронський (рис. 1), у тих же абрисах його описав В. Милорадович («У самого местечка Роздол перегорожен был валом во всю ширину от берега реки до спуска в передместье Чирковку») [18, c. 180]. У 1945 р. Ф. Б. Копилов простежив дві з трьох ділянок валів укріпленого посаду, південну і західну («… південну частину, яка йде на захід та західну, що прямує на північ …») [5, арк. 19–21] (рис. 2).

Наступні дослідники відзначали вже повну знищеність укріплень посаду (напр.: [1, с. 90–91, 95, рис. 2: 1; 3, с. 152–153, № 377; 7, арк. 16–17; 20, с. 103]).

На сьогодні маємо дві спроби реконструкції місця розташування цих укріплень, що в цілому за контурами подібні [11, с. 1 вкл.; 21, рис. 123]. За результатами обстежень 2014 р. була здійснена спроба уточнення й реконструкції конфігурації оборонних споруд посаду. Зі сходу він обмежений природнім схилом корінного берега з ескарпами, решток інших укріплень тут не простежено, певно, були вони мінімальними, про що свідчить і план В. Г. Ляскоронського [13, с. 443].

З південно-західного боку слідів укріплень не збереглося. Але ділянка на південь від будинку культури, між т. зв. Хорольськими воротами і сучасним шосе Хорол – Оржиця, має добре виражені сліди підрізання, хоча і не зберегла валів на вершині. За планом В. Г. Ляскоронського та повідомленням Ф. Б. Копилова, ця частина валу була спрямована майже чітко на захід, упираючись в яр.

В. Г. Ляскоронський писав про те, що вал укріпленого передгороддя козацького Лукім’я пролягав уздовж яру на західній околиці містечка, а також зобразив це на плані [13, c. 443; 14, c. 430]. Як вказувалося вище, бачив тут ділянку валу і Ф. Б. Копилов. Обстеження 2014 р. зафіксували невеликий вал на території приватних садиб на західній околиці, незначної висоти (до 0,50–0,60 м), без решток рову (в рові, вірогідно, пролягає тепер дорога, що прямує паралельно валу між ним та урвищем яру) (рис. 4: 12).

Від верхів’я цього яру вал передгороддя звертав на схід, і впритул наближався до схилу корінного берега. Якраз на протилежному боці збереглося урвище (де знаходиться старий узвіз в бік долини річки), що, як здається, й є виходом рову укріплення посаду (як зауважував В. Г. Ляскоронський: «Вал доходит до спуска к Суле, начинающегося здесь крутым обрывом…») [13, с. 443]. Між цими двома точками вдалося простежити невелику ділянку розгорнутого валу та дуже заплилого рову в північній частині передгороддя, зокрема, – поруч із сучасною вежею стільникового зв’язку. Перепад висот від дна рову і гребенем валу становить 1,20 м, ширина, безперечно, розгорнутої та вирівняної лінії укріплень – близько 30 м (рис. 4: 13). Окрім цього, понад рештками валу і рову пролягає широка дорога (що спускається до Подолу), відгалуження від шосе, котре також є ознакою місцезнаходження тут раніше укріплень. Адже, як показує реконструкція планів інших сотенних та полкових містечок, зокрема, ан Полтавщині, перепланування ліній оборонного будівництва кін. ХVІІІ – поч. ХІХ ст. супроводжувалося влаштуванням доріг (часто – широких) на місці рову чи загалом вздовж лінії укріплень.

Таким чином, укріплений посад за цією реконструкцією мав площу бл. 5,15 га, максимальну протяжність 470 м по вісі схід - захід та 330 м з півночі на південь. У його межах наразі розміщується більшість адмінбудівель села, магазини, клуб, вежа стільникового зв’язку та кілька приватних садиб.

Як свідчить план В. Г. Ляскоронського й описи В. Милорадовича, тут фортечні укріплення мали розрив-проїзд, так звані Лубенські ворота (рис. 4: 14), згадувані ще в матеріалах Рум’янцевського опису. Сучасне шосе Хорол – Оржиця пролягає тут по лінії давнього шляху.

На території укріпленого посаду, ближче до колишніх Замкових воріт, між в’їздом та урвищем корінного берега, на ріллі присадибної ділянки простежено рештки ще одного валу, що вирізнявся виразним суглинковим кольором на поверхні. Його сучасна збережена висота незначна – 0,30 м, ширина 7–15 м на різних ділянках, протяжність – 63 м (рис. 4: 15). На його поверхні виявлена винятково кераміка нового і новітнього часів. Призначення валу поки що незрозуміле. Можливо, судячи з того, що такі багаторядні стінні фортечні конструкції не притаманні зодчеству Нової доби, враховуючи значну розораність цього валу, можна припустити, що це – рештки додаткового укріплення давньоруського часу.

Неподалік північної частини збережених укріплень передгороддя, у межах огорожі вежі стільникового зв’язку, К. М. Ми роненком і А. І. Тимощуком у 2007 р. було проведене шурфування (рис. 4: 16), де зафіксовані культурні нашарування потужністю 1,60–1,70 м з матеріалами другої пол. ХІ – першої половини ХІІІ ст., перекриті пластами відкладень кін.

ХVІІ – ХVІІІ ст. (див. нижче) [19].

На думку Ю. Ю. Моргунова, округла конфігурація укріплень передгороддя в його реконструкції, та встановлена таким чином площа (бл. 11 га) може свідчити на користь того, що його корені (укріплення) сягають ще давньоруського періоду [21, с. 179]. На користь цього може слугувати й наявність у межах посаду культурних нашарувань давньоруського часу [19]. З іншого боку, представлена нами реконструкція має більш прямокутні обриси; до того ж, можливим є той факт, що власне замок давньоруського городища був пізніше включений до складу дитинця козацької епохи (хоча можливість таких, чи інших, незафіксованих, перебудов і впродовж власне давньоруського періоду відкидати не варто). Та й складно уявити, що курганний могильник давньоруської доби безпосередньо прилягав би до синхронних йому укріплень посаду городища, як це помітно на плані В. Г. Ляскоронського, гіпотетично розміщуючись на селищі чи селищах.

Тому, як здається, окреслений посад, точніше його укріплення, завдячують своїм зведенням вже населенню козацького Лукім’я. А матеріали давньоруського часу, зафіксовані в його нашаруваннях, маркірують територію неукріпленого селища, що примикало до городища з північного боку.

Селище. Територія селища Нового часу (рис. 4: 4) забудована, встановити точно наявність культурних нашарувань та межі їх поширення сьогодні дуже складно. Край поширення селища вдалося зафіксувати лише на території садиб північної околиці укріпленого посаду: матеріальні рештки також виключно нового і новітнього часів, простягаються вглиб плато на відстань бл. 135 м

image 3
Рис. 5. 
Знахідки з селища.
Роботи К. М. Мироненка, А. І. Тимощука, 2007.
1–7 – кераміка;  8 – кістка

від встановленої межі валу посаду. Площа селища може бути поки що встановлена лише орієнтовно, десь у межах 2,3 га.

Матеріальні рештки. Окремі знахідки кераміки пізньороменського часу на селищі дозволили Ю. Ю. Моргунову висловити думку, що Лукім’я було найпівденнішою сіверянською пам’яткою в Посуллі [20, с. 102].

Більш масовою на території дитинця і посаду є кераміка давньоруського часу: це поодинокі знахідки гончарного манжетоподібного посуду ХІ ст., з переважанням матеріалів ХІІ – першої половини ХІІІ ст. Серед індивідуальних знахідок зазначеного періоду у зборах різних років можна назвати кістяний 

гребінь, шиферні пряслиця з вузькими отворами й амфорну кераміку.

Цікавим у цьому аспекті буде й короткий опис результатів досліджень 2007 р. в межах посаду*. Нашарування потужністю 1,60–1,70 м були зафіксовані, як виявилося, у передваловій частині укріпленого посаду Нової доби, певно – на давньоруському селищі-супутнику міста. Приблизно половина потужності пласта – відклади козацької епохи, представлені доволі представницьким набором кераміки кін. ХVІІ – ХVІІІ ст., а також

* Щ иро вдячний за дозвіл публікації результатів робіт завідувачу відділу ЦОДПА Костянтину Миколайовичу Мироненку.

невеличким монетно-речовим скарбом другої пол. ХІХ ст. Нижче залягали матеріали давньоруської епохи, що належали двом хронологічним масивам. Перша група – це фрагменти горщиків другої пол. ХІ – поч. ХІІ ст., що характеризуються наявністю манжету на вінці й вираженого канелюру з внутрішнього боку вінця. Друга добірка представлена вінцями, форма яких притаманна ХІІ – першій пол. ХІІІ ст., що мали округлий перетин та чітко виражену закраїну на внутрішньому боці під покришку (рис. 5: 1–7).

З шурфа походить фрагмент кістяного виробу – округлої пустотілої в плані форми, із невеликим заглибленням вгорі по центру [19, арк. 7–8] (рис. 5: 8).

Лукімське городище – виразна і визначна різнокультурна пам’ятка Нижнього Посулля, місто, що відігравало значну роль в історії краю останнього тисячоліття. Нові дослідження дають змогу по новому (і як здається, досить переконливо) реконструювати межі фортечних споруд давньоруського та козацького часів.

Джерела та література

  1. Вітрик І. С. Городища нижньої течії р. Сули / І. С. Вітрик // Археологія. – К., 1991. – № 1. – С. 90–97.
  2. Городище. Полтавська обл., Оржицький р-н, с. Лукім’я: паспорт пам’ятника археології / [Горенко І. І., 14.VІ.1964 р.] // Архів ЦОДПА. – 2 арк.
  3. Д ревнерусские поселения Среднего Поднепровья: археологическая карта / М. П. Кучера, О. В. Сухобоков, С. А. Беляева и др. – К.: Наукова думка, 1984. – 196 с.
  4. Книга Большому Чертежу или Древняя Карта Российского государства, поновленная в разряде и списанная в книгу 1627 году / Изд. 2-е. – СПб.: типография Императорской Российской Академии, 1838. – ХХХІ, 261 с.
  5. Копилов Ф. Б. Звіт про розвідку археологічних пам’ятників в районі Середнього Посулля починаючи від Лохвиці до м. Горошина, в основному по правому березі річки Сули в 1945 р. / Копилов Ф. Б. // НА ІА НАНУ. – Ф. е. – 1945/8. – 29 арк., іл.
  6. Коринный Н. Н. Переяславская земля. X – первая половина XIII века /

Н. Н. Коринный. – К.: Наукова думка, 1992. – 312 с.

  1. Кучера М. П. Отчет о работе экспедиции по исследованию Змиевых валов в 1979 г. / Кучера М. П. // НА ІА НАНУ. – Ф. е. – 1979/24. – 32, 11 арк.
  2. Лазаревский А. Лубенщина и князья Вишневецкие (Матвию Терентьевичу Симонову) / Ал. Лазаревский // Киевская Старина. – К., 1896. – № 1. – С. 115–127; № 2. – С. 209–229; № 3. – С. 334–357.
  3. Лазаревский А. М. Исторические очерки Полтавской Лубенщины ХVІІ – ХVІІІ вв. / А. М. Лазаревский // Чтения в Историческом обществе Нестора Летописца. Книга одиннадцатая / [под ред. А. М. Лазаревского]. – К.: Типография Корчак-Новицкого, 1896. – С. 34–203.
  4. Летопись по Ипатскому списку. – СПб.: изд. Археограф. комиссии,

1871. – 616, 23, 28, 12 с.

  1. Лукомльське городище Х – ХІІІ ст. Полтавська область, Оржицький р-н, с. Лукім’я: паспорт пам’ятника археології [Петрук Юрій Олександрович, 03 серпня 1980 р.] / Архів ЦОДПА. – 4, 2 арк.
  2. Ляпушкин И. И. Днепровское лесостепное Левобережье в эпоху железа / И. И. Ляпушкин / АН СССР, Ин-т археол. – М.; Л.: Изд-во АН СССР, 1961. – 384 с. – (Серия: МИА. – № 104).
  3. Ляскоронский В. Г. Городища, курганы и длинные (змиевые) валы в басейне р. Сулы / В. Г. Ляскоронского // Тр. ХІ АС в Киеве 1899 г. / [под. ред. граф. П. Уваровой и С. С. Слуцкого]. – М.: тип. Г. Ласскера и А. Гегеля, 1901. – Т. І. – С. 405–457.
  4. Ляскоронский В. Остатки древнего Лукомльського городища в м. Лу- комье, Лубенського уезда, Полтавской губ. / Василий Ляскор он ский // Киевская старина. – К., 1893. – Т. ХLІІІ. Сентябрь. – С. 426–437.
  5. Мавродин В. В. Очерки истории Левобережной Украины (с древнейших времен до второй половины ХІV века) / В. В. Мавродин. – СПб.: Наука, 2002. – 416 с.
  6. Макаренко Н. Городища и курганы Полтавской губернии (сборник топо графических сведений) / Николай Макаренко; ПУАК. – Полтава, 1917. – 105, ХIХ с.
  7. Максимович М. О десяти городах и некоторых селах древней Украй- ны. Письмо к М. П. Погодину / М. Максимович. – Москвитянин:

учено-литературный журнал. – М., 1854. – Т. 1. – Смесь. – С. 1–5.

  1. Милорадович В. Степная Лубенщина / В. Милорадович // Киевская Старина. – К., 1904. – Январь-Март. – С. 179–200, 348–382; АпрельИюнь. – С. 36–72.
  2. Мироненко К. М. Звіт про археологічні обстеження території земельної ділянки під розташування базової станції стільникового зв’язку ЗАТ «Київстар GSM» на території с. Лукім’я Оржицького району Полтавської області в 2007 р. / Мироненко К. М., Тимощук А. І. // НА ЦОДПА. – Ф. е. – Спр. 485. – 50 арк.
  3. Моргунов Ю. Ю. Древнерусские памятники поречья Сулы / Моргунов Ю. Ю.; РАН, Ин-т археол. – Курск, 1996. – 159 с.
  4. Моргунов Ю. Ю. Летописный город Снепород и его округа Х–ХІІІ вв. / Ю. Ю. Моргунов. – СПб.: Филологический факультет, 2012. – 252 с.
  5. Моргунов Ю. Ю. Отчет о работе Посульской разведовательной групы ИА АН СССР в 1980 г., на территории Сумской, Черниговской и Полтавской обл. / Моргунов Ю. Ю. // НА ІА НАНУ. – Ф. е. – 1980/65. – 58 арк.
  6. Моргунов Ю. Ю. Полтавська область, Оржицький район, Лукімська сільська рада, Лукім’я, с. Лукім’я І, стоянка і поселення доби неоліту – бронзи, селище роменської культури, комплекс городища та селища давньоруського літописного міста Лукомль, козацького сотенного містечка Лукім’я (ХІ – перша половина ХІІІ, ХVІІ–ХVІІІ ст.) / Ю. Ю. Мор гунов, В. В. Шерстюк // Звід пам’яток історії та культури України: Полтавська область. Оржицький район; [ред. кол.: Мокляк В. О., упор., наук. ред.]. – Полтава: ТОВ «АСМІ», 2015. – С. 161–171.
  7. Описи Київського намісництва 70-80-х рр. ХVІІ ст.: описово-статистичні джерела. – К.: Наукова думка, 1989. – 392 с.
  8. Падалка Л. О древних городках, городищах и насыпных валах на территории нынешней Полтавской губ.: (Древние земляные сооружения в пределах Полтавской губ.) / Л. Падалка // Тр. ПУАК. – Полтава, 1905. – Вып. 1. – С. 154–214.
  9. Полное собрание русских летописей, изданное по Высочайшему по ве лению Императорскою Археографическою Коммиссиею: Том второй. Ипатьевская летопись / Изд. второе. – СПб.: Типография М. А. Александрова, 1908. – 638 с.
  10. Селянський рух на Україні (1569–1647 рр.): зб. док. і мат-лів. – К.: Наукова думка, 1993. – 535 с.
  11. Супруненко О. Б. Археологія в діяльності першого приватного музею України (Лубенський музей К. М. Скаржинської) / Супруненко О. Б. – Київ; Полтава: Археологія, 2000. – 392, 2 с.
  12. Шевченко Т. Повне зібрання творів: В 6-ти т. / Тарас Шевченко. – К.: Вид-во АН УРСР, 1964. – Т. 6. – 643 с.
  13. Шерстюк В. В. Картографування пам’яток давньоруського часу долини р. Оржиця: до реконструкції давніх шляхів регіону / В. В. Шерстюк, О. О. Прядко // Археологічна хорографія : зб. наук. ст. / ІА НАН України; [гол. ред. Болтрик Ю. В.]. – К., 2018. – У друці. – (Серія: «Археологія і давня історія України». – Вип. 1 (26)).
  14. Dyaryusz transakcyi wojennej między wojskiem koronnem i zaporoskiem w r. 1637; Kontynuacya dyaryusza wojennego [...] nad zawziętymi w uporze krzywoprzysięgłych i swowolnych kozakami w roku 1638 odprawiona / Ks. Szymona Okolskiego – Krakow: Wydanie Kazimierza Jozefa Turowskiego, 1858. – 200, ІІ st.
  15. Polska XVI wieku pod względem geograficzno-statystycznym. T. 10: Ziemie Ruskie. Ukraina. Kijów-Bracław / Dzial II-gl opisane przez A. Jablonovskiego // Źródła dziejowe. – Warszava: Sklad glówny w Księgarni Gebethnera i Wolffa, 1894. – T. XXI. – 654, 2, 8, LI s.
  16. Ряд ХХІІІ. Военно-топографическая карта Полтавской губернии. – Масштаб 3 вер. в дюйме. Губ. Полтавской. – СПб., [1850-e гг.] – Л. 13.

В. В. Шерстюк

Лукімське городище в Нижньому Посуллі

Наведена історіографія вивчення, дані історичних документів та результати останніх досліджень території Лукімського городища слов’яно-руського і козацького часів у Нижньому Посуллі.

Здійснена спроба реконструкції укріплень епохи середньовіччя та Нового часу за даними попередніх досліджень.

Ключові слова: Лукім’я, Нижнє Посулля, Полтавщина, горо дище, давньоруський час, козацька доба.

В. В. Шерстюк

Лукомское городище в Нижнем Посулье

Представлены историография изучения, данные исторических документов и результаты последних исследований территории Лукомского городища в Нижнем Посулье (славяно-древнерусское и козацкое время).

Осуществлена попытка реконструкции укреплений эпохи средневековья и Нового времени по данным предыдущих исследований и с учетом новейших работ.

Ключевые слова: Лукомье, Посулье, Полтавщина, городище, древнерусское время, козацкая эпоха.

V. V. Sherstiuk

Lukimia Place of Ancient Settlement in the Low Sula River

Historiography of study, data from historic documents and results of the la test researches at the territory of Lukimia place of ancient settlement (dated to the Slavonic-Russian and Cossacks Time) in the Low Sula River are given. Attempt to reconstruct fortification of the Middle-age and Modern time according to recent researches.

Keywords: Lukimia, the Low Sula River, Poltava Region, place of ancient settlement, the Ancient Russian Time, the Cossacks Time.

СПИСОк СкОРОЧЕНь

АВУ – Археологічні відкриття в Україні, Київ

АДІУ — Археологія і давня історія України, Київ

АДУ – Археологічні дослідження в Україні, Київ

АЗ ПКМ – Археологічний збіник Полтавського краєзнавчого музею, Полтава

АИУ — Археологические исследования на Украине, Киев

АЛЛУ – Археологічний літопис Лівобережної України, Полтава

АН УРСР – Академія наук Української РСР, Київ

АН УССР – Академия наук Украинской ССР, Киев

АО – Археологические открытия, Москва

АС – Археологический съезд

АСГЭ – Археологический сборник Государственного Эрмитажа, Ленин град

ВУАК – Всеукраїнський археологічний комітет, Київ

ВЦ – Видавничий центр

ГИМ РФ – Государственный исторический музей РФ, Москва

ГУГК – Главное управление геодезии и картографии, Москва

ДАПО – Державний архів Полтавської області, Полтава

ДГУ – Днепропетровский государственный университет, Днеп ропетровск

ДКіТ – Департамент культури і туризму

ДП НДЦ «ОАСУ» – Державне підприємство «Науково-дослідний центр «Охоронна археологічна служба України» Інституту ар хео логії НАН України, Київ

ДУ – Державний університет

ЗДУ – Запорізький державний університет, Запоріжжя

ЗНУ – Запорізький національний університет, Запоріжжя

ИА АН УССР – Институт археологии Академии наук Украинской ССР, Киев

ИА НАНУ – Институт археологии Национальной академии наук Украины, Киев

ИА РАН – Институт археологии Российской Академии наук, Москва

ИИ АН УССР – Институт истории Академии наук Украинской ССР, Киев

ИИМК АН СССР – Институт истории материальной культуры Академии наук СССР, Ленинград

ИИМК — Институт истории материальной культуры Российской академии наук, Санкт-Петербург

ІА АН УРСР – Інститут археології Академії наук Української РСР, Київ

ІА НАНУ – Інститут археології Національної Академії наук України, Київ

ІЗМН – Інститут засобів та методів навчання, Київ

ІІМК АН СРСР  – Інститут історії матеріальної культури Академії наук СССР, Ленінград

ІКЗ – Історико-культурний заповідник

202

КДПУ – Кіровоградський державний педагогічний університет ім. Володимира Винниченка, Кіровоград

КМ – Краєзнавчий музей

КС – Киевская старина, Киев

КСИА АН СССР – Краткие сообщения Института археологии Академии наук СССР, Москва

КСИА АН УССР – Краткие сообщения Института археологии Академии наук УССР, Киев

ЛКМ – Лубенський краєзнавчий музей, Лубни

МАИЭТ — Материалы по археологии, истории и этнографии Таврии, Симферополь

МИА — Материалы по археологии СССР, Москва, Ленинград

МКУ – Міністерство культури України, Київ

НА ІА НАНУ — Науковий архів Інституту археології Національної академії наук України, Київ

НА ПКМ – Науковий архів Полтавського краєзнавчого музею, Полтава

НА ПКМВК – Науковий архів Полтавського краєзнавчого музею імені

Василя Кричевського, Полтава

НА ЦОДПА – Науковий архів Центру охорони та досліджень пам’яток археології Департаменту культури і туризму Полтавської облдерж адміністрації, Полтава

НАНУ – Національна Академія наук України, Київ

НПУ – Національний педагогічний університет

НТШ – Наукове Товариство імені Тараса Шевченка, Львів

НУ – Національний університет

ОДА – Обласна державна адміністрація

ПАВ — Петербургский археологический вестник, Санкт-Петербург

ПАЗ – Полтавський археологічний збірник, Полтава

ПДПІ – Полтавський державний педагогічний інститут ім. В. Г. Ко- роленка, Полтава

ПДПУ      –      Полтавський        державний       педагогічний             університет

ім. В. Г. Короленка, Полтава

ПЕВ – Полтавские епархиальные ведомости, Полтава

ПЄВ – Полтавські єпархіальні відомості, Полтава

ПКМ – Полтавський краєзнавчий музей, Полтава

ПКМВК – Полтавський краєзнавчий музей імені Василя Кричевського, Полтава

ПНПУ – Полтавський національний педагогічний університет

ім. В. Г. Короленка, Полтава

ПОДА – Полтавська обласна державна адміністрація

ПОО УООПИК – Полтавская обласная организация Украинского общества охраны памятников истории и культуры, Полтава

ПОУК – Полтавське обласне управління культури, Полтава

ПУАК — Полтавская учёная архивная комиссия, Полтава

РА – Российская археология, Москва

РАН – Российская академия наук, Москва РВВ – Редакційно-видавничий відділ

203

РИО – Редакционно-издательский отдел

РСМ — Раннеславянский мир, Москва

СА – Советская археология, Москва

САИ — Свод археологических источников, Москва

УК ПОДА – Управління культури Полтавської обласної державної адміністрації, Полтава

УКіТ ПОДА – Управління культури і туризму Полтавської обласної державної адміністрації, Полтава

УООПИК – Украинское Общество охраны памятников истории и культуры, Киев

УРЕ – Українська радянська енциклопедія, Київ

УТОПІК – Українське Товариство охорони пам’яток історії та культури, Київ

ХДУ – Харківський державний університет ім. В. Н. Каразіна, Харків

ХИАО – Харьковское историко-археологическое общество, Харьков

ХНУ – Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна, Харків

ЦОДПА – Центр охорони та досліджень пам’яток археології Департаменту культури і туризму (Управління культури) Полтавської обласної державної адміністрації, Полтава

ЦОИПА – Центр охраны и исследований памятников археологии Управления культуры Полтавской облгосадминистрации, Полтава

ЦП НАНУ – Центр пам’яткознавства Національної Академії наук України і Українського Товариства охорони пам’яток історії та культури, Київ

204

ЗМІСТ

О. Б. Супруненко (м. Полтава). Галина Олексіївна Сидоренко

(1918–1984) .................................................................................................. 3

С. П. Юренко (м. Київ). Доброзичлива посмішка та любов до археології

Галини Сидоренко ..................................................................................... 26

Г. І. Галян (м. Полтава). Спомин про Галину Сидоренко (з нагоди

100-ліття від дня народження) .................................................................. 35

С. М. Капко, І. С. Мельникова (м. Полтава). Матеріали про діяльність Г. О. Сидоренко у Науковому архіві Полтавського краєзнавчого музею

імені Василя Кричевського ....................................................................... 40

Л. Л. Бабенко (м. Полтава). З когорти соратників Галини Сидоренко: 

В. С. Воловик............................................................................................. 50

Д. С. Гречко, О. Б. Супруненко (мм. Київ, Полтава). Поховання фіналу

бронзового віку з Котелевщини  .............................................................. 56

В. В. Приймак, О. Б. Супруненко, О. М. Ткаченко, В. В. Шерстюк  (мм. Суми, Полтава). Про стелу – межовий знак XVII ст.  та групу курганів Могили Дігтярної на північному сході Полтавської  області ... 67 І. М. Кулатова (м. Полтава). Павлівське поховання середньо-

сарматського часу ...................................................................................... 76

Р. С. Луговий, О. В. Коваленко (м. Полтава). Пізньосарматський курган

Сторожівського могильника  .................................................................... 90

Р. М. Рейда, А. В. Гейко, С. В. Сапєгін (м. Київ, смт Опішня, с. Ковал івка

Полтавського р-ну). Поховання 100 Шишацького могильника .............. 99

Я. В. Володарець-Урбанович (м. Київ). Ливарні формочки у слов’ян епохи раннього середньовіччя: доповнення каталогів  О. О. Щеглової ...........105

В. В. Шерстюк (м. Полтава). Лукімське городище в Нижньому 

Посуллі .....................................................................................................129

В. М. Іщенко, О. Б. Супруненко (м. Полтава). Стулка хреста-енколпіона  з околиць Полтави ...................................................................................150

В. В. Лямкін, Н. В. Лямкіна (м. Горішні Плавні). Дві «амфорки київського типу» з с. Клюсівка Новосанжарського району ......................................159 В. О. Мокляк (м. Полтава). Полтавський полк: сотні та сотники .........165 А. Л. Щербань (м. Харків). Гончарні горни ранньомодерного часу

з Полтави і Великих Будищ зі збереженими випалювальними камерами

(порівняльна характеристика) .................................................................184

М. В. Коваленко, В. В. Шерстюк (м. Полтава). Втрачений гаманець 

середини ХVІІ ст. з Лубенщини ...............................................................190 Список скорочень ....................................................................................202

Наші автори ..............................................................................................205

 

207

Наукове видання

СТАРОЖИТНОСТІ

ЛІВОБЕРЕЖНОГО ПОДНІПРОВ’Я

2018

Збірник наукових праць

Пам’яті Г. О. Сидоренко (1918–1984)

На обкладинці: 1 с. – казан середньосарматського часу з поховання в кургані у с. Павлівка Полтавської обл. Бронза. ПКМВК, розвідки

Г. О. Сидоренко, 1954 р.; 4 с. – «галло-римський» глек з того ж поховання. Бронза. ПКМВК. Надх. 1956 р.

.

Відповідальні за випуск – І. М. Кулатова, В. О. Мокляк.

Відп. та наук. редактор – О. Б. Супруненко.

Коректура – авторська.

Комп’ютерний набір – авторський.

Фотограф – С. В. Харченко.

Технічний редактор та комп’ютерна верстка – C. В. Хорєв. Переклад на англійську мову – Н. Г. Кондратенко.

Здано в набір 10.05.2018 р. Підписано до друку 03.07.2018 р.

Формат 60х84/16. Папір офсетний. Гарнітура Ньютон.

Друк офсетний. Обл.-вид. арк. 11,73. Ум. друк. арк. 12,38. Тираж 305 прим. (1-й запуск – 150 прим.). Вид. № 36.

Видавець та виготівник: ПП «Дивосвіт».

36014, м. Полтава, вул. Р. Кириченко, 36, оф. 3.

Тел. (0532) 50-65-63.

Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції, cерія ДК № 866 від 22.03.2002 р.

 

Старожитності лівобережного Подніпров'я

Центр пам’яткознавства Національної Академії наук України і Українського Товариства охорони пам’яток історії та культури

Інститут археології Національної Академії наук України

Центр охорони та досліджень пам’яток археології

Департаменту культури і туризму

Полтавської обласної державної адміністрації

Полтавський краєзнавчий музей імені Василя Кричевського

СТАРОЖИТНОСТІ

ЛІВОБЕРЕЖНОГО

ПОДНІПРОВ’Я

2018

Збірник наукових праць

Пам’яті Г. О. Сидоренко (1918–1984)

Київ

ЦП НАН України і УТОПІК

Полтава

«Дивосвіт»

2018

УДК  902.2.94 (477.53)

С 77

Друкується за рішенням Ученої Ради Центру пам’яткознавства НАН України і Українського Товариства охорони пам’яток історії та культури

(протокол № 6 від 3 липня 2018 р.), планів роботи Департаменту культури і туризму Полтавської обласної державної адміністрації,

Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського й Центру охорони та досліджень пам’яток археології Департаменту культури і туризму Полтавської обласної державної адміністрації на 2018 р.

Редколегія:

Івакін Г. Ю., член-кореспондент НАН України, доктор історичних наук, професор; Ковальова І. Ф., доктор історичних наук, професор; Кулатова І. М.; Михайлина Л. П., доктор історичних наук, професор; Мокляк В. О., заслужений працівник культури України; Мурзін В. Ю., доктор історичних наук, професор; Нестуля О. О., доктор історичних наук, професор; Скорий С. А., доктор історичних наук, професор; Супруненко О. Б., кандидат історичних наук, старший науковий співробітник (науковий і відповідальний редактор); Титова О. М., доктор філософії з історичних наук, старший науковий співробітник.

Рецензенти:

Гаврилюк Н. О., доктор історичних наук;

Моця О. П., член-кореспондент НАН України, доктор історичних наук, професор.

При передруку та іншому використанні матеріалів збірника посилання на джерело обов’язкове.

С 77  Старожитності Лівобережного Подніпров’я – 2018 = Anti quities of the Dnieper Left Bank Regions – 2018 : збірник наукових праць. Пам’яті Г. О. Сидоренко (1918–1984) / Центр пам’яткознавства НАН України і УТОПІК; Інститут археології НАН України; ЦОДПА; Полтавський краєзнавчий музей імені Василя Кричевського; [наук. і відп. ред. Супруненко О. Б.; редкол. : Івакін Г. Ю., Ковальова І. Ф., Кулатова І. М. та ін.]. – К. : ЦП НАН України і УТОПІК, «Дивосвіт», 2018. – 208 с., V кол. вкл.

ISBN 978-617-633-223-7

Вміщені статті та публікації археологів – дослідників старожитностей Дніпровського лісостепового Лівобережжя, істориків і науковців музеїв, присвячені пам’яті відомої полтавської музейниці, археолога та краєзнавця Галини Олексіївни Сидоренко (1918 – 1984).

Видання об’єднало дослідження з історії археології та Полтавського краєзнавчого музею, археології бронзового і раннього залізного віків, середньовіччя та козацької епохи, підготовлені напередодні наукової конференції, присвяченої 100-річчю від дня народження Г. О. Сидоренко.

Для археологів, істориків, пам’яткоохоронців, працівників музеїв, краєзнавців, усіх, хто цікавиться найдавнішим минулим Полтавщини та історією її музейних зібрань.

УДК 902.2.94 (477.53)

ISBN 978-617-633-223-7

© Центр пам’яткознавства НАН України і УТОПІК, 2018.

© Інститут археології НАН України, 2018.

© Полтавський краєзнавчий музей ім. В. Кричевського, 2018.

© Центр охорони та досліджень пам’яток археології, 2018.

© Видавництво «Дивосвіт», 2018.

© Автори статей, 2018.

гру 09, 2019
97
1
min read